**Щастя за новорічним тарифом**
— Дякую, мамо. — Андрій встав із-за столу та потягнувся. — Піду трохи покатаюсь. Не хвилюйся, машин увечері мало, а я обережний.
— З того часу, як купив авто, тільки ним і займаєшся. А тобі б вже й сім’ю заводити. Як кажуть: хто без коня, той без козака.
— Мамо, ну годі, — Андрій підійшов і обійняв її. — Ти ж знаєш, як я мріяв про своє авто. Даю слово: після сьогоднішньої прогулянки почну думати про родину.
— Та я знаю. Тридцять на носі, а ти в машинки граєшся. — Вона провела рукою по його волоссю. — Іди вже.
Андрій вийшов із під’їзду, підійшов до своєї «Ланосі» та змахнув сніжинки з лобового скла. Посвідомлення було у нього давно, ще в батька брав стару «Таврію», поки ту не розбив. Досвіду вистачало, але відчуття власного авто було новим і цікавим. Довго копив, обираючи кожну деталь. Тепер що-вечора їздив містом, іноді вирулював на трасу. Якщо хтось голосував — підвозив безкоштовно.
Він завів двигун, насолоджуючись його гуком, додав звуку радіо й повільно виїхав із двору. У світлі фар мерехтіли сніжинки, а вулиці вкрилися білим покривалом — зима прийшла раптово. Без мети Андрій їхав кварталами, доки не побачив жінку з хлопчиком. Приспав музику, зупинився й опустив вікно.
— До вул. Сагайдачного підвезете? — Жінка зазирнула всередину. Вона була молодою і привабливою.
— Сідайте. — Він показав на пасажирське крісло.
— А скільки варто? Далеко ж… — Вона не поспішала.
— Не хвилюйтеся. Я з гарних дівчат грошей не беру. — Андрій усміхнувся, але, помітивши її збентеження, додав: — Ну, скажімо, сотню? Та сідайте вже, не вкушу!
Вона відчинила задні двері, пропустила наперед сина, а потім сіла сама. Андрій вирулив на дорогу.
— А скільки в ній коней? — запитав хлопчик.
— Коней? Не знаю.
— Як це? А я розуміюсь! — не вгавав малий.
— Бачиш, я обирав машину за комфорт, а не за потужність. А ти, схоже, справжній експерт? — Андрій усміхнувся.
— Експерт!
— Як тебе звати, знаток?
— Ярослав. А вас?
— Ах ти ж! Я Андрій. Руку, друже, не подамо — кермо тримаю.
— Годі, Ярику, не заважай дядеві, — промовила мати.
— Нехай говорить. Славний у вас син. Ярослав — славетний. Виходить гра слів. — Андрій глянув у дзеркало і зустрів її погляд. У грудях стало тепло.
Місто світилось ялинками та вітринами. До Нового року ще місяць, але святковий настрій уже тлів у повітрі.
— Зупиніться тут, — сказала вона.
— Може, під’їдемо до дверей? — Він знову подивився у дзеркало, але вона не відповіла.
Вийшовши, вона чекала сина.
— Ярославе, швидше! — підбадьорила вона.
— Ти завтра за мною приїдеш? — спитав він плаксиво.
— У неділю. Не плач, а то ніс закладе.
Хлопчик повільно вибрався, а Андрій вийшов назустріч.
— Тримайте. — Вона простягнула сотню.
Він узяв купюру, склав і сунув у кишеню.
— Збережу її, як талісман. — Серйозно кивнув Ярославу. — Бувай.
Хлопчик вклав свою рученяту його в долоню.
— Ну все, ходімо. Бабуся чекає.
Кілька кроків, і Ярослав обернувся. Андрій махнув йому, а потім побачив чоловіка, що йшов їм назустріч. Той поцілував жінку, але хлопчик відвернувся.
«Знайомий. І відносини не найкращі», — подумав Андрій, і це його звеселило.
В машині запахло духами. Пісня Киркорова лунала з радіо: *«Мила, мила, мила! Ніжний мій ангел земний…»* Він переключив хвилю.
Згадав минуле: колись закохався в жінку старшу за себе, з донькою. Мати відмовила: *«Знайди собі дівчину без дитини»*. Та повернулася до чоловіка, а його серце залишилось порожнім.
А сьогодні… Він часто їздив повз той будинок, але не зустрічав їх.
**31 грудня**
Мати готувалася, ялинка світилася, а по телевізору йшла *«Іронія долі»*. Але щось тягнуло Андрія на вулицю.
— Покатаюся трохи, інакше засну до півночі.
— Та куди ж ти? — занепокоїлася мати.
— Повернусь вчасно.
Сніг припав на машину. Андрій їхав порожніми вулицями, підвізячи запізАле раптом у дзеркалі він побачив їх — ту саму жінку в білому пальті, що тримала за руку сумного Ярослава, і в його серці знову заграло щастя, ніби сама доля дарувала йому новорічний див.
