СВOЮ КВАPТИРУ МAРІЯ ПEТРІВНА ЗAПОВІЛА НЕ ОНУКАМ, А НЕВIСТЦI. – TИ ОДНA ЩИPA ЗI МНОЮ, – СКАЗАЛА ВOНА OЛЕНІ. – OТ І ДOПОМОЖУ Я ТOБІ, А ЇX ЛИШУ БEЗ НІЧOГО

Марія Петрівна здивувалася такому несподіваному візиту Тетяни з її чоловіком, не попереджали, що збираються зайти на гостину. Одразу ж почала метушитися:

— Та що ж ви на порозі стоїте, заходьте на кухню. Ви б попередили заздалегідь, то хоч до чаю щось напекла б, — раділа старенька.

— Не треба, бабусю, ми по ділу прийшли. Олена з чоловіком своїм збираються тебе віддати до будинку пристарілих, чекають тільки, щоб ти квартиру переоформила на них, сказала двоюрідна сестра мого чоловіка і зітхнула тяжко. А я швиденько надрукувала чоловікові повідомлення, про неочікуваний прихід Тетяни.

— До якого ще будинку? — бабуся чоловіка здивовано перевела погляд на мене. — Олено, може ти мені поясниш?

Я тільки зітхнула і опустила очі:

— Не знаю, що і сказати. Я лиш чула, як чоловік говорив про Вас по мобільному з кимось. Напевне, на лікування думає десь прилаштувати.

— Що за лікування? — бабуся подумала і додала, — Поговорити я з тобою хочу. Тетяно, сходіть поки що десь прогулятися, а нам тут треба переговорити.

— Та Ви що, ми поки гуляти будемо, вона тебе тут одразу обробить! То ж видно, що хоче нас розсварити! — обурилася онучка.

— Тетяно, я поки при пам’яті і розберуся сама, хто чесний, а хто лукавить, тому ходіть, не розказуйте.

Марія Петрівна зачинила за ними вхідні двері і повернулася до мене на кухню.

— Маріє Петрівно, слово Вам даю, не знаю я, про що вона говорить, — говорила я і ледь не плакала.

Я дуже поважала і любила чоловікову бабусю. Турботи рідних я не знала, бо виросла в дитячому будинку, і тільки зустрівши жінку, яка тепер сиділа навпроти мене на цій тісній кухні, я змогла відчути, як це, коли у тебе є турботлива бабуся.

— Розумію я, що ти тут ні до чого. А от чоловіку твоєму віри немає. Крутиться, як вуж, аби випросити у мене дарчу на цю квартиру, і знаю ж, що як отримає — відправить мене, щоб чужі люди гляділи, — засумувала бабуся.

— Та і з Тетяною все та ж сама ситуація. Позгадували, потрібна я всім стала, лише коли захворіла. Напевне, у снах вже бачать, як їм мої квадратні метри дістаються. А чоловік твій, тебе прихопивши, взагалі потайки заселився туди, поки я лежала в лікарні.

— Як це — потайки? Я про це навіть не здогадувалася, — зовсім зніяковіла я.

— А те житло, яке тобі мала дати держава, як сироті, де зараз,

— Дали квартиру. Чоловік у боргах був, тому ми мусили продати її.

— Попросив тебе про це, так?

— Та ні, я сама запропонувала допомогу, це ж чоловік мій.

— Я може вже стара і чую погано, та й недобачаю, але все ще дуже добре розумію. Рятуватися тобі потрібно. Ти єдина людина, яка зі мною щира. Та й онук мій тебе використовує лише для того, щоб ти за мною наглядала, а коли помру я — вижене тебе геть і оком не кліпне.

— Бабусю, що це ви таке говорите, він же мене кохає! — кинулася я захищати свого чоловіка.

Трохи посидівши у тиші, Марія Петрівна сказала:

— От що, я тобі допоможу — хоч добре щось за життя зроблю. Ти за ці кілька років стала мені набагато ближчою, ніж рідні онуки, немає в тобі жадібності і брехні, тому ти і зостанешся тут зі мною жити, а онука я вижену.

— Та він про це як довідається… Страшно це все, і то дуже!

— Знаю, що страшно, тому і вижену спочатку вас обох, а ти потім до мене повернешся, коли він тебе лишить.

— Але він не лишить! — сказала я скоріше з надією, ніж зі впевненістю.

Тетяна з чоловіком повернулися в той самий час, як прийшов і мій чоловік. Марія Петрівна всіх вигнала зі сваркою, розповівши, що квартира дістанеться за заповітом місцевій церкві. Онучка з чоловіком чого тільки не наговорили бабусі у відповідь на таку новину і пішли, образившись, та й мій чоловік почав складами сумки. Все примовляв, що так багато часу згаяв на стареньку — і все даремно, а якщо квартира церкві перейде після смерті — то церква нехай і доглядає тепер, а з нього досить.

— Та куди ж нам тепер іти? — запитала я стиха.

— Кому це «нам»? Я до мами піду, а ти забирайся на всі чотири сторони, — відповів чоловік. — Я тебе за жінку взяв, бо ти квартиру мала, а потім згодилася мені, аби за бабкою доглядати. А далі — іди, куди знаєш, набридло вже тебе терпіти.

Спакував сумки і пішов. Марія Петрівна обійняла мене, заспокоюючи.

— Ну і нащо тобі такий, як він? Нічого, добре ще, що діточок не мали, хоч і не можна так казати. Не засмучуйся, знайдеш собі у сто разів кращого, будеш тепер завидною жінкою — з квартирою.

Так я і знайшла дім та бабуся, сама того не чекаючи.

Оцініть статтю
Джерело
СВOЮ КВАPТИРУ МAРІЯ ПEТРІВНА ЗAПОВІЛА НЕ ОНУКАМ, А НЕВIСТЦI. – TИ ОДНA ЩИPA ЗI МНОЮ, – СКАЗАЛА ВOНА OЛЕНІ. – OТ І ДOПОМОЖУ Я ТOБІ, А ЇX ЛИШУ БEЗ НІЧOГО