Своє місце
— Мамо, ти що?! Що ти робиш? Христина ледве стримувала сльози, спостерігаючи, як мама викидає з шафи її нехитрі речі. Червона сукня в горох, Христинина улюблена, була кинута просто на підлогу і тут же привернула увагу молодшого брата, який сидів біля шафи. Павлик схопив край паска і засунув собі до рота. Не треба, Павлусю! Віддай!
— Шкодуєш ганчірку! Наталя швиргонула Христинині джинси до інших речей і з грюком зачинила шафу. Збирайся і виходь!
— Але куди, мамо? Куди я піду? Та ще й так пізно! Що ти робиш?
— Що хочу, те й роблю! Це моя квартира! А тобі тут не місце!
— А я? Хіба це не і мій дім теж?
— Ні, золота моя! Свого в тебе тут нічогісінько нема! Наталя підняла на руки сина і витерла йому носа комірцем Христининої сукні. І взагалі, перестань мені нерви тріпати! Ледве-ледве почала я життя своє ладнати, а ти знову все зіпсуєш? Не буде цього!
— Мам, чим же я тобі його псую? Що я такого зробила?
— Ти не знаєш?! Перед Володькою хвостом крутиш хто? Не ти?
— Мамо! Христина закричала так голосно, що Павлик злякався і розплакався. Що ти таке несеш?! Чуєш себе взагалі?!
— Дуже добре чую! Досить! Щоб через пять хвилин тебе тут не було!
Наталя рвучко вийшла з кімнати, а Христина стояла розгублена, ще не усвідомивши, що її щойно вигнали з дому. Думки розліталися клаптями, не даючи зібратися. За дверима заголосив Павлик, і дівчина нарешті оговталася. Брат плакав так гірко, що вона рвучко підбігла до дверей її звичка була завше заспокоювати малого. Новий чоловік мами не зносив сліз сина, дратувався навіть від дитячого крику. Христина, яка росла в затишку й любові від батьків і бабусі, не розуміла, що з мамою коїться. Замість обійнять малого і заспокоїти, Наталя щоразу віддавала Павла Христині й ішла до чоловіка.
— Дивися за ним! Ти ж доросла вже от і допомагай!
Доросла Ще вчора вона була татова люблениця й мамина гордість, а тепер як відрізаний шматок, як обзиває її зараз матір. За останні два роки все перевернулося. Христина не встигала за подіями, що змінювали сімю.
Спершу після інфаркту пішов з життя батько. Гірко й нерозумно, бо можна було врятувати, якби там, біля зупинки, був хоч один байдужий перехожий і зателефонував до лікарів. Христинін тато був ще молодий, йому не виповнилося навіть пятдесят, доглянутий, статний, зовсім не схожий на безхатька. Лежав біля зупинки понад годину а люди йшли мимо по своїх справах, квапилися Ніхто і не звернув уваги, не спробував допомогти чи викликати «швидку» Можливо, думали випив чи щось із ним не так, якщо спить посеред листопадової вулиці. А коли якась жінка все ж торкнула його за плече, було надто пізно.
Матуся перенесла це як віск без слова, без сльози, відсторонено. Христина плакала, кликала маму, та не змогла пробитися до її серця. Наталя тихо провела чоловіка, потім зачинилася у своїй кімнаті й забула про доньку, яка залишалася ще більше самотньою.
Родичів у них не було, а друзів лише старі знайомі, що зникали на роки. Батьки пишалися: «У нас є ми і більше ніхто не потрібен.» Христина теж так звикла думати, навіть не любила гостей. Навіщо вони, якщо й без них затишно?
Все змінилося, коли Христина пішла до школи. Якось хлопців у класі було мало, тож її посадили за парту із жвавою чорнявою дівчиною Веронікою. Довгі товсті коси, туго забрані у величезні банти, викликали у Христини справжню заздрість. Її ж світлі кучері не вдавалося заплести й мамі через те вже з першого дня в класі прозвали її «Кульбабкою».
Торкнутися до Вероничиної коси Христина наважилась лише коли та сердито сказала: Ображу! Навіть якщо мама сваритиме.
Тоді Христина, не думаючи, провела рукою по чорному блиску й пошепки призналася: Що ти! Це ж так гарно!
Того дня почалася їхня дружба. Вероніка була четвертою дитиною у великій родині Мельників. Коли Христина вперше потрапила до їх хати старої на Павлівці під Львовом, розбудованої різними прибудовами, вона розгубилася від кількості дітей, дорослих і стареньких на кожних десяти метрах. Спершу намагалася розібратися, хто кому ким приходиться, проте покинула цю справу. Христина знала маму Вероніки, що з порогу садила будь-кого за стіл, годувала досхочу, знала братів і сестер Вероніки. Брат старший розвязував їм задачу з алгебри, старша сестра навчала готувати. Христині це вражало: навіть менші дівчата відразу місили тісто й пекли, а Христину її мама на кухню не пускала: казала рано.
У хаті Вероніки Христина зрозуміла: родина, друзі це добре. Там вона бачила увагу, підтримку, подарунки не лише на день народження, а й на будь-яке свято, яких у Мельників вистачало. Дітей балували без нагоди. На іменини двоюрідної бабусі Вероніка могла отримати гору цукерок, нову кофтинку чи банти.
Чому? Сьогодні ж не твій день! питала Христина. А Вероніка щиро дивувалась: От і що? Для близьких сюрпризи можна й без причин! Ой, подивись, а на новорічні які ж подарунки будуть! сміялася дзвіночком і Христина мимоволі сміялася з нею.
Мама Христини таку дружбу не схвалювала. Їй не подобалась Вероніка, і якби побачила їхню хату напевно, зовсім заборонила ходити в гості. Але, на щастя, була зайнята роботою. Христині вистачало швидко прибігти додому після школи, поїсти, й гайда туди, де її чекали, де можна було ситно підкріпитись і почути лагідне слово.
Рідня Вероніки, дізнавшись увечері про біду Христининої сімї, відправила старших хлопців допомогти з організацією. Мама Христини навіть не виходила з кімнати, а коли довелося мовчки виконувала тамте, що казали. Дівчата з Веронікою плакали одне одному у жилетку, ті замісили стільки пирогів, що не вистачило місця, тож довелося відносити частину сусідці.
Наступного дня біля Христини постійно крутилися хлопці від Мельників: вирішували справи, допомагали, оберігали їх із мамою. Наталя на це не зважала, а Христина запамʼятала.
Потім вона розпитала Вероніку: А чому ви так робите?
Так треба. Ти ж нам не чужа. І чоловіків у вас тепер у хаті нема. Комусь треба ж підтримувати.
А через пів року Вероніку видали заміж. Христина не знаходила слів: Ти думаєш, що твориш? Заміж? А лікарем що, не хочеш стати?
Хочу. Тато вже домовився, що вчитися зможу. Чому так? Так у нас в родині ведеться: батьки вибирають, а ми слухаємо.
Христина навіть не знала, що відповісти. На весіллі вона мало не розплакалася, а коли дізналася, що Вероніка їде навчатися до Києва, де їй свекри вже купили квартиру, ревіла, як маленька.
Як я буду без тебе?
А я без тебе?
У тебе ж тепер своя сімя.
Якщо буде зовсім зле їдь сюди, що-небудь придумаємо.
У той час у мами Христини зявився вже злощасний Володько, а Вероніка із сумом дивилась, як Христина не поспішає повертатися з училища додому:
Що відбувається? Чого не йдеш?
Христина не мала сили розповідати, як новий вітчим домовляється з нею про кухню чи коридор, як мама стала їй чужою після народження Павлика. Як приходилось замикати двері власної кімнати, що сердило матір, адже в будь-яку мить вона могла занести малого до дочки, не зважаючи, що тій на ранок у навчальний заклад. І як Христина любила брата, але безсонні ночі, нескінченне гойдання, а потім непритомність у коридорі не проходили дарма. Погані чутки розповзалися по групі училища.
Ще не скінчивши навчання, Христина пішла працювати в обласну лікарню. Так з’явилися нічні зміни, і додому можна було не навідуватися добами.
Коли Вероніка з чоловіком поїхали, Христина повернулася додому й нарвалась на скандал з матір’ю, якого ще не бувало між ними. Конфлікт напрягав, а Христина не знала, як вирішити, як примирити маму.
А Наталя вже нікого не слухала. І коли сусідка торкнулася Павликової щічки й похвалила: Красиві у тебе, Наталю, діти. Христина яка вже гарна! Дівчина! Може, вже й хлопець є? Все біжить то на навчання, то на роботу Жалійте ви Христинку. Хай і свою долю побудує.
З тих слів у Наталі щось надломилося. Наступного ж дня вона вигнала доньку, і тепер Христина судомно кидала речі в сумку, розмірковуючи, куди йти. Якщо тут немає для неї місця, то де воно?
Подзвонити Вероніці? Що та зробить? Вона ж чекає первістка і ще й вчиться! Це характер! А Христина навіть поговорити з мамою не може.
Останній раз, оглянувши кімнату, Христина поклала у сумку батькову світлину й витерла очі. Хай так, може, воно й на краще вона й так тут зайва. Хай мама ладнає своє життя.
На кухні гучно працював телевізор, Наталя брязкотіла посудом. Христина вже зробила крок у коридор, який вів до кухні, але зупинилася. Що вона скаже мамі? Але ж усе вже сказано. Та хіба можна пробачити те, що почула тільки що? Ні досить. Колись тут була любов і ніжність, але тепер вона ні для чого тут
У дворі вже опускалася ніч, Христина зібралася в шарф і йшла до зупинки. Осінь була пізня, зате різко похолодає. По дорозі усміхалася, згадуючи когось у шортах, а когось у шапці. Сама ще вчора дістала свій улюблений шарф від Вероніки, подарований на щедрий вечір, і теплу куртку. І подумала: вже не повернеться додому по ще якісь речі бо не хоче бачити маму. Образа, ще мала, як звір, уповзала в душу, але Христина її гнала, намагаючись думати, куди далі
Зупинка майже пуста в цю годину: кілька запізнілих перехожих і худий дворовий пес ось і все, кого зустріла Христина. Дівчина поставила сумку на лавку й заховала змерзлі руки до кишень.
Авто, що підїхало поряд, змусило її нервово відступити. Мало що? Поблизу ще люди, проте Христина втратила відчуття спокою.
— Христя?
— Арсен!
Її затопило полегшенням. Це був старший брат Вероніки той самий, що пояснював їм алгебру й допомагав тоді, з батьком.
— Що ти тут робиш так пізно? На зміну в лікарню?
— Чи Так, у лікарню!
— Щось ти не доказуєш, Христина. Що сталось? Чого ти з речами?
Він так співчутливо на неї дивився, що Христина не стрималася й розповіла йому все. І про маму, і про Володька, і про те, що йти їй нікуди, ймовірно, ночувати доведеться на вулиці.
— Ясненько, сідай! як завжди небагатослівний, Арсен сів за кермо. Христина й собі думаючи, що підкине її до лікарні.
В авто було тепло й Христину розморило вона ловила мить спокою, розуміючи, що довго воно не триватиме. Думала про майбутнє, але знов і знов звучали слова мами: «Тут тобі не місце!»
Тільки коли за вікном побачила зовсім не лікарню, а новобуд у зеленій частині Львова, здивувалася:
— Арсен, куди це ми їдемо? Мені ж треба у лікарню!
— Переночувати там хочеш?
— Ну, так
— А далі? Одну ніч там пробудеш, а потім що?
— Не знаю
— От і я знаю. Їдемо не в лікарню, а в інше місце. Побачиш.
Висотка з кованим парканом охорона впустила авто у двір. Арсен припаркувався, кивнув:
— Ходімо.
Підійнялися на третій поверх, задзвонили у двері. Відчинили за хвилину. На порозі стояла жінка широка, висока Христина ніколи ще не бачила такої величної постаті.
— Бабцю!
— Арсен, чому без дзвінка?
А потім вона побачила Христину, широко усміхнулась:
— Та це ж подружка моєї Вероніки! Я на весіллі тебе бачила! Заходь, дитино, не стій, не чужа ти тут не ображай мене.
І Христину накрило теплом. Коридор плитка, люстра з тисячею кришталиків, аж рябіє в очах. Поки вона розглядалася, Арсен щось шепнув бабці й пішов.
— Куди ж ти?
— Що ти стоїш роздягайся і йди на кухню. Кави випємо і поговоримо! Ти мені розкажеш, чому така гарна дівчина опинилась на вулиці. Хіба дому і матері нема?
— Здається, вже нема і в цю мить Христина відчула, що сили скінчились, сіла на пуф біля входу й розридалася. Жінка виняньчила її, обійняла і гладила по голові:
— Ой, моя мала, невже можна так? Куди ж ти ділась у цьому світі? Не плач, Христю! Все буде! Я знаю, що така, як ти, не пропаде! Я Стефа, так мене ще дівчиною звали. Цілими ночами колись я своїх менших за ручки тягала, лиш би врятувати. Наше село було за Дністром, там, де залишилися могили предків. Я давно там не була І, знаєш, найстрашніше не мати змоги навіть попрощатись із рідними. Бо на могили навіть могили втратилися як і дім.
— Чому?
— А ти про погонами не чула? Що таке це? Коли прийшли чужі, й сказали «Тут вас нема й бути не може!» навіть помянути, своєю мовою й помолитися не можна. Тата і сестру сховали у ту шпарину, у комірчину, дороблену під підлогою і там я лишилась жива з меншими.
— То як можна пробачити матері
— Це не просто. Горе ламає людей. Душу вигинає лиш шкаралупа лишається, яка шукає спокою і не знаходить. Але діти тримають на цьому світі так само як мене тримали брат і сестри.
— То через це ти тут одна?
— А як же інакше? Серце моє не може знайти спокою навіть попри багато літ, тому й мешкаю осібно, щоб не мучити сімю вигуками вночі.
— У вас своїх дітей нема?
— Не до дітей мені було Зате онуки є, і пра-онуки Вероніка й Арсен мої.
— Чому тільки тому?
— Ні Стефа глянула Христині у вічі. Бо любила я одного, хто до нас того лихого дня прийшов із чужинцями. Любила Так больно вих І він міг мене забрати якби покликав. Але не покликав. І досі не знаю: шкодує, що не встиг чи що не зміг.
— Ви дуже сильна
— У мені є сила не моя сила тих, хто поруч був і тримає. І тепер я поділюсь нею з тобою. Тепер ти отримаєш від мене те, що я брала від інших поки не передам тебе до рук чоловіка, ти тут, як у себе вдома. Тільки не плач! Ти не знаєш, що на тебе чекає! Буду з тебе господиню робити! Навчатиму, як Вероніку й сестер своїх.
І Стефа розсміялась хрипло, але по-доброму.
— О, правильно боїшся! Є чого!
Стефа слово своє тримала. Минуло два роки Христина навчилася куховарити так, що й Вероніка приїжджала на гостину, смакуючи її вареники:
— У тебе смачніше за всіх! Що додаєш у начинку? Як ти тут?
— Добре Все завдяки бабусі Стефі. Якби не вона
— Та перестань нахвалювати! реготала Стефа, наглядючи за кавником.
— Я ж правду кажу!
Голос Христини, інтонації, все видавало Стефа виховала її, немов рідну.
— Ти молодець, бабцю! Точнісінько як ти!
— Ще ні, несподівано серйозно сказала Стефа й глянула на Христину.
Вероніка здивовано подивилась на подругу.
— Що сталось?
Христина довго не хотіла розповідати про свої болі останні два місяці, але, дивлячись у вірні очі Вероніки, відповіла:
— Мама хворіє.
— Серйозно?
— Дуже. Їй лишилось зовсім трохи. Вона лежала в нашій лікарні. Я знаю все.
— Ти її відвідувала?
— Ні Я не можу. Як згадаю, що вона зі мною зробила Якби Арсен не підїхав тоді Якби не Стефа Невідомо, що було б із нами. Може, мама думала про мене, коли змінила нас на чоловіка? Він же втік першим, як захворіла. І покинув не тільки її, а й Павлика.
— А Павлик де?
— У притулку. Мені не дають його забрати квартира не моя, зарплата хоч і є, але винаймати не потягну, навіть із підробітками.
— Тобі ж не дають повернутися у квартиру матері?
— Вона мене виписала. Паперів нема. Без них мене не призначать опікуном. Ой, Вероню, голова кругом іде
— Якби так переймалась, сьогодні не тут би сиділа, картала Вероніка й підвелась. Поїхали!
— Куди?
— У лікарню!
— Для чого?
— А де твоя мама? У лікарні?
— Ні, вже виписали.
— То треба додому поїхати.
— Співжиття у мене не буде!
— І не треба. Хай вона прощається з тобою, а ти подумай про Павлика. Бачиш, як про тебе ніхто не думав добре було? Ось!
З мамою Христина помирилась. За два дні до смерті Наталя, змінена зовнішньо і внутрішньо, попросила пробачення у доньки, яка два місяці за нею доглядала, бігала по інстанціях, оформляла папери і ховала образу. В той момент, дивлячись у мати зболені очі, Христина нічого не згадала з того дня, лиш далеке дитинство журавлину черешню, маму в червоному сарафані, мамині поцілунки Відчула щастя, забуте й давно втрачено. І самі собою зірвалися слова:
— Я пробачаю тебе, мамо
І тоді, Стефині слова, виголошені багато років тому, ожили:
— Треба відпускати образу. Бонакш тлітиме в серці, душу випікатиме, не дасть жити Відпусти. Тобі потрібніше, ніж їй.
Через тиждень Павлик міцно вхопив Христину за руку, підняв очі:
— Тепер я вже вдома?
— Так, малий. Тепер ми вдома. Це наше з тобою місце, розумієш?
І хлопчик кивнув так серйозно, що Христина зрозуміла: відтепер усе правильно, все по місцях.
