Світ за обрієм
Щодня о 6:48 Оксана Шевченко розсувала штори. Не раніше, не пізніше. Рівно о 6:48, коли перші промені сонця розтинались над дахами хрущовок Чернігова, лягали на підвіконня її маленької кухні, розтікались по вицвілому лінолеуму й торкались краю старої глиняної кружки з чаєм. Це світло було мов беззвучний сигнал — воно приходило й казало: новий день таки почався, незважаючи ні на що.
Спочатку це була просто звичка. Потім — порятунком. Ніби повторюючи ту саму дію в той самий час, вона втримувала себе від розпаду. Відкрити штори означало прошептати: ти ще тут, ти ще тримаєшся.
Після розлучення її світ розколовся. Друзі розчинились, наче боялись зачепити її біль, мати дзвонила дедалі рідше, не знаходячи слів, щоб заповнити незручну тишу. Роботи стало занадто багато — Оксана брала все, що пропонували, лише б не чути відлуння власних думок. Та тиша все одно наздоганяла. Вона стала чужою, дзвінкою, як порожня квартира після гостей. І в цій оглухлій порожнечі було лише одне незмінне — вікно, звернене на схід.
За склом жив чоловік. Щоранку, у той самий час, він з’являвся на балконі навпроти. З кружкою — то чаю, то кави. Завжди у чорній футболці, босоніж, навіть у мороз. Іногда курив, і в кожній затяжці відчувалась пауза, ніби він шукав відповідь на питання, яке не міг сформулювати. Іногда просто дивився вдаль — не на сірі будинки, не на галасливі машини, а кудись за обрій, де світ здавався безмежним. Її балкон був трохи вище, через дорогу. Він не бачив її. Але вона бачила його. І це стало її маленькою таємницею, її віхою, знаком, що день таки почався.
Вони ніколи не зустрічались. Ніколи не розмовляли. Але він став її якорем. О 6:48 вона відкривала штори, він виходив на балкон — і світ не розвалювався. Хтось ще тримав цей крихкий ритм життя. Хтось ще вставав, заварював чай, дивився на небо. Він був частиною її ранку, невидимою, але необхідною, як подих.
Через місяць вона почала готувати сніданок інакше. Ставила на стіл другу кружку, хоча пила одна. Смажила зайвий тост, ніби хтось міг сісти навпроти. Спочатку це було випадково, машинально. Потім — усвідомлено. Ніби вона кликала його — крізь стіни, крізь відстань, крізь тишу. Ніби цей маленький жест міг зробити її ранок трохи теплішим.
Одного разу він не вийшов.
6:48. Балкон порожній. 6:50. 6:55. Оксана стояла, притуливши долоню до холодного скла, наче могла дотягнутись до нього, переступити прірву між їх будинками. У квартирі було так тихо, що вона чула, як осідає пара над охолОднак наступного ранку, коли вона ледве дочекалась 6:48, на балконі знову з’явився чоловік у чорній футболці — цього разу з двома кружками, і у його погляді було щось нове, немов він нарешті побачив її крізь ранковий туман.
