14 червня
Сьогодні такий день, що хочеться записати все, як є може, небезпідставно кажуть, що чужі помилки вчать найкраще. Може, хтось колись прочитає, змахне сльозу й не зробить того самого. Взагалі, настрій був тріумфальний: я вирішила подарунок для своєї свекрухи натякнути їй, як вона мені остогидла. Але, здається, Всесвіт мав на мене інші плани.
Усе життя я вважала, що Ірина Василівна втілення холодності: з нею ми з Ігорем уже п’ятнадцять років у шлюбі, а від неї жодного доброго слова. Інші хоч через силу скажуть щось приємне, а ця лише споглядає чорними очима й мовчить. Я вже навмисне в гості їжджу раз на рік на кілька хвилин, і то, як на каторгу. Це й розповідала сьогодні Оксані моїй подрузі: «Як казала бабуся, заплачуть віслюки від котячих сліз! Отака вже в мене свекруха, шановна Ірина Василівна!»
Оксана підтакувала й навіть обурювалась більше за мене її ж свекруху Марію Григорівну вона теж не особливо шанує. Ми зустрілися, як завжди, нашою дівочою компанією: раз на два тижні вже традиція з шкільних часів. Я перукарка, тож сьогодні прийшла на коротко, між клієнтками. Оксана кухарка і, як завжди, принесла цілу гору смаколиків, що мій син Остап обожнює. До нас приєдналася й третя подруга Ганна. Вона зараз працює медсестрою, але нещодавно змінила місце роботи. Де саме ще не казала. Сидимо, балакаємо про життя, а потім Ганна, сміючись, раптом і запитала:
Ну а що, Катерино, тобі б легше стало, якби свекрухи не стало?
Можливо… знизала я плечима, але в душі сколихнулося щось невідоме.
Я згадала своє вранішнє задоволення, коли несла свій із сарказмом обраний подарунок, гарно упакований. Вручила Ірині Василівні, підкреслено промовивши: «Але відкриєте лише після мого відходу!» І так радісно було, думала: зіпсую їй свято.
Тим часом Ганна змінила тему:
Ви ж питали, де я тепер працюю… В хоспісі.
Настала тиша.
Невже? тільки й спромоглася спитати Оксана.
Ти не боїшся?.. А зарплата яка?..
Та що ви все гроші, гроші… Катю, вибач, але хочеться сказати тобі лише одне слово: «Дурна». Без образ, прошепотіла Ганна.
Я здивувалася.
Хто? Ірина Василівна? буркнула.
Ні, ти, Кате. Те, що ти робиш і говориш підло. Я не знаю твою Ірину Василівну особисто добре. Але згадай: коли вам треба було розширити квартиру, хто продав свою в центрі й переїхав на околицю? Хто возив Остапа до спеціаліста, коли він мало не помер йому допомогли завдяки знайомству саме з її подругами дитинства. А хто прикрив тебе, коли ти після зустрічі випускників у однокласника прокинулася? Андрій би цього не пережив. А вона сказала, що була ти у неї тієї ночі. Хто ж тебе завжди підтримував, Катю? А скільки разів я тішилась її консервацією її огірки та лечо, пироги… Все вона для тебе тягне! А сама про її життя ти щось знаєш? Вона людина небагатослівна, любить по-справжньому, справами. Є такі, що багато говорять а сенсу ніякого. Задумайся, Кате!
Я мало не розридалася. Та ще й Ганна продовжила:
До речі, а ти свою Ірину Василівну хоч раз підстригала чи фарбувала? Усім робиш зачіски, а їй?
В мені щось стиснулося.
Ні разу, тихо відповіла я.
Оксана підхопила:
Та як так, Катю! Свою я завжди балую пиріжками, тортами, навіть паски печу. Вона так тішиться кожному смаколику! Такі ручки пухкенькі, як у янгола.
Я згадала «руки-клешні» Ірини Василівни так я їх називала сама: великі, з вичерпними жилами, натруджені. А ще «обличчя-картоплина»: зморшкувата, негарна, на мій погляд. Але ж… А життя її я коли вивчала? Не цікавилася правда.
Тим часом Ганна тихо розповідала про нову роботу:
В наших пацієнтів стільки світла в очах! Один чоловік приїжджав до матері. Він усе життя гнався за успіхом, а мама його мріяла побачити рідне село. Тягнув до неї золоті гори, а побачити її бажання так і не здійснив. Коли мами не стало, на колінах кричав: «Пробач! Я все зроблю, тільки повернись!» А інший офіцер приносив доньці заколки дівчина була зовсім без волосся, але збирала їх в коробочку: вони були символом надії, що колись знову заплете тато косу до моря, як мама колись… Люди, які мають поруч рідних невже тратять життя на образи й дрібнички? Треба цінувати, поки є потому, як не стане, вже пізно виправляти, сумно сказала Ганна.
Після цього Оксана швидко зібралась додому написала чоловіку повідомлення: сьогодні вдома всією родиною та з батьками вечеряють, запрошують й свекра з свекрухою.
Я залишилася сидіти, думаючи про все сказане. Руки тряслися, коли збирала речі. Ганна допомогла, мовчки. Розійшлися мов на чужих весіллях. А я зрозуміла, що не зможу просто забути ці слова.
Вирішила поїхати до Ірини Василівни. Хоча в планах була купа справ передзвонила клієнтам, вибачилась, пообіцяла знижку й взяла таксі на Лівобережну, до їхнього будиночку. Дісталася вже ввечері у вікнах світилося тепло. Ситцеві фіранки з волошками й герань на підвіконні більше не дратували, а зігрівали серце.
Думала: «Треба вибачитися… Що ж сказати? Може, треба кращий подарунок? Але часу нема. Пообіцяю купити щось головне, сказати».
Увійшла до хати, двері були не замкнені. На столі велика полив’яна миска з варениками, окрошка на кефірі (любимий Ігоря), налисники. Все накрите святково.
Ірина Василівна саме показувала комусь мій подарунок.
Дивіться, яка краса! Це ж моя Катруся дружина Ігоря. Як принцеса! Біленька, ніжна, красуня. Дивишся душа співає! Бог таку красу створив! А тепер портрет є завжди зі мною буде. Художниця намалювала, я аж заплакала від радості. Кращого не треба!
Я зрозуміла: це ж був мій портрет! Думала зроблю їй нерви, а вона пишається, радіє, гостей пригощає та всім показує. Тут я й оніміла від сорому облилася фарбою.
Ось Катруся моя, Андрієва жінка! Як у пісні «немов троянда квітне». А я ж стара і не вмію сказати прямо гарних слів, та так люблю її. Побачу, коли спить, ковдру поправлю Сина одного мені Бог залишив, та ще невістка як донька рідна. Я Ігореві завжди кажу, що дружина у нього золота.
Хотіла впасти навколішки, як той чоловік із історії Ганни за цю доброту, мудрість і всепрощення. Синочок підбіг, Ігор підвівся назустріч.
Ти чого, у тебе ж робота мала бути? прошепотів він.
Відмінила. Ірино Василівно, можна… можна я вас мамою називатиму? Як свою… З днем народження! ледь вимовила я.
А в очах радість, у серці тепло. Тепер я справді відчула, що багата: батьки живі, чоловік, син, робота, любляча родина і добра свекруха, що треба ще.
До столу, до столу! запрошувала Ірина Василівна.
А потім День краси! Я всіх підстрижу та нафарбую, кому треба і з радістю! запропонувала я.
Ось так і був мій справжній подарунок. І, здається, нарешті не тільки для неї, а й для себе.
