Шість місяців тому до нас переїхала свекрова. Вона має власний будинок і могла б доглядати себе сама, але вмовила сина, що їй потрібна допомога. Мовляв, їй страшно, самотньо, тому він квапливо перевіз її до нашої двокімнатки.
Ганна Дмитрівна — жінка з непростим характером. Вона завжди прагне бути в центрі уваги, якою б ціною це не дало. Поки був живий її чоловік, до нас вона не чіплялася. Я була радій — за всі роки шлюбу мені так і не вдалося знайти з нею спільну мову.
— Ой, дитинко, перед приходом чоловіка треба виглядати гарненько. Я навіть у свої роки собі такого не дозволяю. І м’ясо треба готовити інакше, тобі б на якісь кулінарні курси записатися, раз мати не навчила.
Такі фрази лунали до мене постійно. З її слів, вона робить усе ідеально, а в мене руки, мов із того місця. Раніше ми бачилися лише на свята, і я мовчала, терпіла, але тепер, коли її витівки вже кожен день — це нестерпно.
Свекор помер торік. Ми знали, що так станеться — він багато років лікувався від раку. Після смерті чоловіка на свекруху було страшно дивитися. Вона не їла, не пила — неначе тінь блукала. Перший місяць ми й наодинці її не залишали.
Але згодом вона повернулася до життя. І знову почала мені грубко відповідати, причеплюватися. Я зрозуміла — одужала. Тільки даремно я раділа — вона почала виїдати синові мозок, що їй важко жити самій.
— Я відчуваю себе самотньою і нікому непотрібною. Мені страшно в будинку, ще й тахікардія почалася. Може, житимемо разом? — ридала вона.
Чоловік не був у захваті від цієї ідеї, але поступився. Постійні дзвінки й історії про її тяжку долю перемогли його. Але я стояла на своєму до кінця. Жити зі свекрухою я не хотіла категорично. Вона ще й пропонувала переїхати до неї, бо в неї більший дім. Може, і так, але там я точно не буду господинею. А наша квартира в самому центрі — зручно до садка і на роботу.
Я чітко знала — піддаватися на її вигадки не можна, бо на її території вона мене з’їсть. Чоловік намагався мене зрозуміти, але мати — є мати. Він обіцяв, що зробить все, щоб її переїзд був тимчасовим, що ставитиме її на місце й стежитиме, щоб вона до мене не чіплялася.
Ми всі разом вже півроку. Наші з чоловіком стосунки так погіршилися, що близяться до розлучення. Я стала дратівливою, нервовою — бігаю за свекрухою, немов покоївка.
Чай їй зроби, на прогулянку відведи, серіал увімкни… А потім ще й вислухай монологи про те, що ніхто їй уваги не приділяє. А якщо щось не так, вона відразу грає серцевий напад і вимагає викликати швидку.
Ми з чоловіком хотіли поїхати на море, але свекруха влаштувала істерику, що ми її знову кидаємо. Мовляв, треба брати її з собою. Але мені така відпустка не потрібна. Чоловік лише плечима знизує, а я розумію — моє терпіння закінчується. Якщо його мати дорожча за мене — будемо розлучатися.
