У маленькому приморському містечку, де запах моря переплітається з криком чайкових, я, Оксана, зустріла свою першу любов ще шкільними роками. Його звали Богдан, і тоді він був хлопцем моєї подруги. Я навіть не сміла про нього мріяти, а він і подавно не дивився в мій бік. Ми розійшлися, і я забула про нього, аж доки дух не звела нас знову у великому місті, де ми обоє училися в університеті.
«Оксана, ти така ж гарна», — посміхнувся Богдан, коли ми випадково зустрілися в кав’ярні. Його слова змусили моє серце калатати швидше.
«А ти така ж ледачий красунчик, — засміялася я, відчуваючи, як між нами проскочила іскорка.
«Пам’ятаєш, я тобі подобався?» — підморгнув він.
«Може, і я тобі була не байдужа», — зізналася я, але тут же перевела розмову.
Ми говорили всю ніч, сміялися, згадала шкільні часи. Богдан провів мене до гуртожитку, а потім — раптово зник, ніби під землю провалився. Я закінчила навчання, повернулася до рідного міста, знайшла гарну роботу. Життя йшло своєю чергою, аж поки я знову не побачила його.
Це був сонячний день на набережній. Богдан, в легкій сорочці, з гітарою через плече, ішов з друзями, явно чогось святкуючи. Його очі засяяли, коли він помітив мене.
«Оксана, які люди!» — скрикнув він, стискаючи так, що я ледь не знепритомніла.
«Що за гуляння у білий день?» — здивувалася я.
«Так, просто ловимо момент», — безтурботно відповів він.
Я пожала плечима і пішла далі, але вже наступного вечора Богдан стояв біля мого під’їзду з квітами. Він не знав номеру квартири, тому просто чекав, поки я вийду.
«Налякав!» — засміялася я, беручи букет.
«Такий страшний?» — жартівливо нахмурився він.
Ми з бігли в крам, влаштували домашній вечір з вином і свічками. Богдан дивився на мене так, ніби я була його вічною музою.
«Я завжди думав про тебе», — зізнався він, підіймаючи келих.
«Ну годі, не починай», — відмахнулася я, але його слова гріли серце.
«Хіба це не доля?» — наполягав він.
«Та ну, замовкни», — посміхнулася я, але глибоко все знала: він був правий.
Ми говорили до пізньої ночі, і я запропонувала йому залишитися — не як коханому, а просто щоб не іти в темряві. Вранці я пішла на роботу, залишивши записку і ключі. Іду вулицею, і раптом назустріч — його мати, Людмила Іванівна. Зі школи її не бачила, а тут, як на лихо, стикаємось.
«Здоровенькі були, Оксано, — кивнула вона. — Мого бурлаку не бачила?»
«Бачила», — відповіла я, відчуваючи дискомфорт.
«П’яний?» — насупилася вона.
«Ні, все гаразд», — пробурмотіла я і поспішила геть.
Через рік ми з Богданом одружилися. До весілля його мати була сама доброта: дякуювала, що я «взяла його до рук», знайшла йому роботу, відлучила від гулянок. Я думала, ми станемо справжньою родиною. Та щодо оголосили про весіллю, Людмила Іванівна перетворилася на мого найлютішого ворога. Ніби я вкрала її сина.
Богдан теж виявився далеко не піснею. Перший рік після весілля був як казка, а потім він розслабився: почав пити, грубити, а іноді й бити. А його мати лише підливала оливи у вогонь.
«Б’є — значить, любить! Чого скигнеш?» — кидала вона зі зневажливим смішком.
Я терпіла, заглушуючи біль. Навіть мама переконувала мене не руйнувати сім’ю, і я мовчала, соромлячись зізнатися подругам, якого чоловіка собі вибрала. Життя перетворилося на жах: я боялася приходити додому, а йти було нікуди.
Одного разу, йдучи вулицею, я почула знайомий голос:
«Оксана!» — це був Тарас, мій колишній знайомий.
«Привіт», — ледве посміхнулася я, відчуваючи, як сльози підступають до очей.
«Ти ніби не своя», — помітив він, підходя ближче.
«Все нормально», — збрехала я.
«Пішли, поговоримо», — запропонував він, показавши на машину.
Я погодилася — будь-що краще за повернення додому. Тарас дістав вино, фрукти, і ми поїхали до моря. Сидячи на березі, я розплющила душу: про Богдана, його матір, свою біль. Він слухав мовчки, потім відкинув пасмо волосся з мого обличчя та ніжно обняв.
«З тобою так спокійно», — видихнула я.
«Я хочу бути з тобою, Оксано, — раптом сказав він. — Завжди хотів, але ти то з Богданом, то заміж виходила.»
Він поцілував мене, і я не спинила. У цю мить я зрозуміла: я заслуговую на більше, ніж життя у страху. Тарас відвіз мене додому, і ми домовилися зустрітися завтра. Та вийшовши з машини, я завмерла: на лавочці сиділа Людмила Іванівна з отруйною усмішкою.
«Отакої! — скрикнула вона, показуючи на мене пальцем. — Я ж знала, що ти не пара моєму сину!»
Вдома вона вже все розповіла Богданові, показуючи фотоАле тепер я вільна, щаслива й знаю, що справжнє кохання чекало мене за кутком.
