Свекруха знову хоче до нас у гості, але я сказала — ні. І цього разу свого не змінюю.
Щойно чоловік знову почав мене доїдати однією й тією ж піснею — нібито його мати страшенно занудилася за нами та рветься приїхати. І тут мене переклинило. Я відразу ж вистромила рішуче «ні». Одного її візиту за всі шість років нашого шлюбу мені вистачило з лихвою, щоб поклястися: більше нізащо. Тоді вона примчалася не сама, а з рідною сестрою, без попередження, наче грім серед ясного неба. Ще тоді я стрималася. Зараз — не вийде.
— Хочеш побачитися з мамою — будь ласка, бери доньку, їдьте до неї удвох. Хочеш, зніми їй готель — й слова не скажу. Але в мій дім вона більше не увійде.
Та, як виявилося, свекруха навіть слухати не хоче ні про готель, ні про прийом у себе. Їй, бачите лі, потрібно саме до нашої хати. Я запитала себе — навіщо їй так наполегливо лізти в чиєсь живе, де її не чекають?
Чоловік родом із Харківщини. Ми познайомилися ще в студентстві, у Києві. До весілля він знімав квартиру з друзями, а потім переїхав до мене. Цю квартиру купили мої батьки ще десять років тому, і вона оформлена на мене. Це моє житло, і я за нього відповідаю.
Мати чоловіка — далеко не бідна жінка. Вона б спокійно могла допомогти синові купити житло, але замість цього постійно торочить: «А раптом розведетеся, і хитра дружина все забере? Нехай краще живе у неї, так надійніше». А от його сестрі, Олені, мати активно допомагала. Та, за її порадою, навіть фіктивно розлучилася з чоловіком, щоб отримати від матері допомогу з іпотекою. Тепер Оля живе у Львові, сидить у декреті, а її «колишній» платить іпотеку та аліменти. Всі задоволені.
До того ж, свекруха колись запропонувала і нам з чоловіком розлучитися — для виду. Я тоді холодно відповіла:
— Розлучимося — значить насправді. І одразу. Збирай речі та живи, як хочеш, сам.
Відтоді ця тема закрита. Я до неї в дім ні разу не їздила — бажання не було. Але три роки тому вона таки приїхала. Сказала:
— Хочу хоч раз онуку побачити. Бо по фото ніяк не зрозумію, на кого вона більше схожа.
Я погодилася. Але ніхто не попередив, що вона знову приїде із сестрою. Мабуть, їм треба було влаштувати справжню експертизу схожості. Але їхній план провалився — донька вилитий батько. Визнати це довелося навіть їм.
Я приготувала для них кімнату, вони влаштувалися, погралися з онукою, отримали подарунки. Потім сіли за стіл. Я накрила на всі сто: запекла курку, наліпила котлет, зробила три салати, сирну й м’ясну нарізку, торт, фрукти… Але не встигли ми сісти, як почалося.
— А де пиріжки? — суворо запитала свекруха.
— Ви ще голодні? — здивувалася я.
— Ні, просто цікавлюсь…
Після вечері продовження:
— Мій син чудово знає, що я люблю. Він тобі, мабуть, не розповів?
Я згадала, як чоловік згадував — у них в родині культ тельбухів: печінка, нутрощі, пиріжки з потрохами. Я ж з дитинства не можу виносити запаху сирої печінки, і готувати таке просто не в стані.
Наступного дня вони пішли гуляти, а я вирішила «вгодити» — спекла вергунці з сиром, шинкою та капустою. Подаю.
— А де з потрохами? — знову незадоволення. — Ти ж знала, що я їх люблю!
Я пояснила, що не переношу запах. Вона закатила очі. Пізніше за обідом знову сцена:
— Що, борщ без потрошків? На м’ясі?! — вимовила з огидою.
Тоді я не витримала. Взяла доньку, поїхала до мами. Повернулася ввечері. Ми з чоловіком тоді вперше серйозно посварилися.
Через тиждень, у відеодзвінку, чую її:
— Ось Оленька — молодець. Завжди мене зустріне, завжди приготує те, що я люблю. А ця… ні затишку, ні гостинності.
Після цього я сказала чоловікові: «Нехай навіть не мріє сюди повернутися. Переступить поріг — вилетиш разом із нею». І ось через три роки вона знову рветься до нас. Але тепер — ніколи. Мій дім — моя фортеця. І ті, хто не вміє поважати кордони, залишаться за дверима.
