Ти впевнена, що нам треба стільки нарізки? Це ж бастурма, Ірця, вона коштує, як пів нової машини, Артем крутив у руках вакуумну упаковку з апетитним шматком мяса, вдивляючись в цінник так, наче там було написано роки його життя.
Ірина, не зупиняючись, викладала покупці з пакетів на кухонний стіл. Блискучі, як дзеркало, боки червоних перців, пузата баночка червоної ікри з золотою кришечкою, добрячий шмат пармезану, пляшки вина. Кухня наповнювалася ароматами свіжого хліба й копченостей.
Артемко, у тебе ж день народження, спокійно відповіла вона, прибираючи молоко в холодильник. Тридцять пять. Прийдуть твої друзі, приїде твоя мама. Ти би хотів, щоб на столі була тільки відварена картопля й оселедець під шубою? Я премію отримала маю змогу раз на рік накрити нормальний стіл, щоб не було соромно.
Та мені й з картоплею не стидно, буркнув чоловік, але бастурму не поклав назад, а акуратно пристроїв на полицю в холодильнику, подалі від дверцят. Просто мама знову буде причитати, мовляв, гроші викидаємо. Ти ж знаєш її: «Краще би відклали, краще кредит погасили достроково».
Вона буде нарікати, як би ми не зробили, Ірина зітхнула, дістаючи салатницю. Візьмемо дороге марнотратство, дешеве жебракуємо, годуємо сина аби чим. Я вже давно не орієнтуюся на думку Олени Михайлівни. Головне, щоб вам всім сподобалося. Та й цей хамон я шукала по всьому Львову саме той, якого ти тоді пробував в Іспанії. Пам’ятаєш?
Артем трохи розслабився, усміхнувся, згадавши ту поїздку.
Памятаю. Смачний був, такий… Добре, хай буде свято. Тільки цінники можна позривати, щоб мама в обморок не впала.
Приготування йшло повним ходом. Ірина любила куховарити, особливо коли ніхто не заважає. Та сьогодні, закон підлості, Олена Михайлівна пообіцяла бути раніше, «щоб допомогти дівчині». Ця фраза завжди викликала у Ірини нервовий тик. Допомога свекрухи це вона сідає на найзручніше місце на кухні, перекриває всі проходи й роздає поради, паралельно критикуючи все, від нарізки цибулі до вибору серветок.
Дзвінок у двері пролунав рівно о другій. Артем побіг відкривати, а Ірина, трохи примружившись і набравши повітря, натягнула на обличчя любязну усмішку.
Ось і іменинник! почулося на весь коридор гучним голосом Олени Михайлівни. Дай обійму, синочку! І змарнів ти, худущий став на магазинних варениках не розжирієш…
Мамо, які ще вареники? Іра смачно готує, намагався захиститися Артем, допомагаючи їй зняти важке вовняне пальто.
Ой, не переч мені. Бачу, очі запали. Здрастуй, Іринко.
Свекруха заходила в кухню, як буксир у гавань. В руках незмінна величезна господарська сумка.
Доброго дня, Олено Михайлівно. Проходьте, щойно чайник закипів.
Чай потім, махнула рукою свекруха, ставлячи сумку на стілець. Оце гостинці вам привезла, бо знаю я вас, в холодильнику вічно пусто.
Вона почала викладати свої дари: трилітрову банку солених огірків із брунатним розсолом, пакет зморщених яблук з дачі й кульок цукерок Київ вечірній, які часів, мабуть, ще Леоніда Кучми.
Огірочки свої, без хімії, гордо заявила вона. А яблука вітаміни. Обріжете гниль на узвар піде. Не викидати!
Дякуємо, кивнула Ірина, намагаючись не дивитися на мутний розсол. Обовязково скуштуємо.
Тим часом Олена Михайлівна вже була біля холодильника. Її обряд інспекція прозорості та наповненості.
Ну й ну, протягла вона, побачивши ряди делікатесів. Ікра? Червона? Дві банки? Артеме, ви скарб знайшли? Чи Ірина банк обчистила?
Премію дали, мамо, пробубнів Артем, пробігаючи на кухню й поцупивши шматочок сиру.
Премію… губи свекрухи стиснулися в лінію. Ага. Замість того, щоб матері допомогти, у якої тин на городі валиться, ви ікру ложками місите. Ну нічого, це ваша справа. Я людина скромна, багато не треба.
Вона грюкнула дверцятами холодильника і сіла на своє улюблене місце, перекривши раковину.
Ну показуй, Іринко, що наготовила. Я посиджу, ноги болять. Тиск зранку стрибає, але ж мусила приїхати як не привітати сина? Героїзм, можна сказати.
Наступні три години Ірина металася між плитою і столом, як білка на еспресо, а Олена Михайлівна коментувала кожний рух:
Майонезу багато шкідливо.
Хліб дорогий, а в Арсенал можна взяти дешевше нічим не гірший.
Мясо треба було більше відбити буде жорстке.
Ірина мовчала. Вона давно навчилася пропускати цей потік слів на фоні, чула лише білий шум. Головне дожити до вечора.
Близько шостої почали прибувати гості. Друзі Артема гомінкі, з ароматами дорогого парфуму, наповнили квартиру сміхом. Стіл ломився: запечена шинка, рулетики з баклажанів з горіхами, тарталетки з ікрою, нарізка з тієї ж бастурми та три види сирів, салати й гаряче.
Як тільки всі сіли, і перший тост прозвучав за здоровя іменинника, Олена Михайлівна одразу перехопила ініціативу.
Артемчику, сину, почала вона, витираючи сльози хустинкою. Памятаю, як ти народився. Два дні мучилася…
Гості слухали вже класичну розповідь про її нелегкі пологи. Ірина скористалася паузою, щоб накласти собі салат.
…А ось виріс ти, одружився. Та вже як є, так є, глянула скоса на Ірину. Головне, щоб був щасливий. А їжа то не головне. Ірина, звичайно, старалася, купила все дороге. Я би скромніше, але душевніше. Тепер такий час все напоказ.
Свекруха взяла величезний шмат копченого вугра, купленого Іриною в спеціалізованому рибному магазині за величезні гроші, і відправила в рот.
М-да, голосно пережовуючи. Риба як риба. Занадто солена. І жирна. В мої часи кільки було смачніше.
Проте апетит у Олени Михайлівни був чудовий, її тарілка наповнювалася найласішими кусками. Бастурма зникала дивовижно швидко. Тарталетки з ікрою їла, як насіння, підбурюючи:
Ой, ікра дрібна, мабуть, штучна? Справжню зараз не знайдеш. Ірино, покажи банку склад подивлюсь. А то ще отруїмось.
Ірина лише усміхалася і підливала гостям вина. Вона бачила, як Артем ніяковіє, але мовчить. Він ніколи матері не перечить на людях. Та і вдома рідко.
Вечір ішов своїм ходом. Гості хвалили страви рибу й мясо, жартували, згадували студентські роки. Олена Михайлівна іноді вставляла свої пять копійок про життя пенсіонерів і невдячних дітей, але загальний гамір заглушав її нарікання.
Біля десятої гості стали збиратися. Усі на роботу, та й добре посиділи.
Ірино, ти фея! сказав Сергій, найкращий друг Артема, тиснучи їй руку. Вугор просто космос. Дякую!
Рада, що смакувало, щиро усміхнулася вона.
Коли двері зачинилися за останнім гостем, запанувала тиша лише посуд дзенькав, який Олена Михайлівна почала складати.
Я допоможу! заявила вона. Артеме, винеси сміття, там баул повний. Ірина, перекладай гаряче в контейнери.
Ірина відчула як на плечі лягла страшенна втома, голова гуділа.
Олено Михайлівно, лишіть я сама розберуся. Ви відпочиньте, може таксі викликати?
Яке ще таксі?! обурилася. Гроші нікуди дівати? На автобусі поїду, ще ходять. І не сперечайся, я допоможу. Ти ледь стоїш. Іди вмивайся, випий таблетку. Я швидко приберу.
Ірина дійсно була розбита. Мігрень уже підступала до горла.
Добре, змирилася. На пять хвилин із собою побуду. Артем зараз повернеться проведе вас до зупинки.
Вона зайшла в спальню, випила знеболювальне. У ванній ополоснула обличчя холодною водою. Дещо полегшало. Треба повернутись, подумала вона. Вона ж ще і посуд нам миючим засобом для обличчя помиє чи каструлі переставить…
Ірина тихо, в капцях, підійшла до кухні. Зупинилася.
Олена Михайлівна стояла біля відчиненого холодильника. На стільці збоку її непідйомна сумка. Свекруха рухалася швидко і чітко як досвідчений ілюзіоніст.
Вона взяла зі столу блюдо з залишками мясної нарізки: бастурму, шинку, сирокопчену ковбасу все швидко пакувала у заздалегідь підготований пакет, завязала й кинула до сумки.
Ірина кліпнула. Може здалося? Ні.
Свекруха потяглася за контейнером там шматок червоної риби, яку Ірина відклала на сніданок. Пакет у сумку.
Туди ж пішла половина Наполеону, який Ірина допікала о другій ночі. Кілька шматків у фольгу, коржі безжально зімяті.
Що тут у нас ще… бурмотіла собі під носа. Сир. Пармезанчик все одно засохне, викинете.
Шмат пармезану, дорожчий за літр бензину, теж у сумку. Туди ж банку з оливками і останній удар майже повна пляшка коньяку, подарунок для Артема.
Ірина стояла, притулившись до косяка, і не знала що робити. Крикнути? Скандалити? Назвати її злодійкою? Язик не повертався така ж мати чоловіка.
Тим часом вернувся Артем, грюкнуло дверима.
Ух, який мороз! почулося. Мамо, ти готова? Я швидко проведу, куртку не скидаю.
Олена Михайлівна здригнулася, переставила сумку й повернулася. Помітила Ірину замялася, але швидко взяла себе в руки.
О, Ірино, ти вже тут? Я тут прибирання закінчую, допомагаю. Артемка прийшов ну й добре. Я вже вирушаю.
Взяла сумку та ледве піднялася.
Мамо, давайте допоможу, там у вас цегла чи що? заглянув Артем.
Не треба! підскочила свекруха, обіймаючи сумку. Я сама! Там… банки пусті. Свої забрала, огірки в вашу каструлю, а банки додому. І особисті речі. Не чіпай!
Артем дивився здивовано.
Які банки, мамо? Була одна стоїть повна.
Інші банки! почала червоніти. Що ти причепився? Я додому хочу! День на вас працювала!
Ірина ступила вперед. Голова вже пройшла залишився холодний спокій.
Олено Михайлівно, сказала тихо, але чітко. Поставте сумку на стіл.
Що? оторопіла та. Це ти мене обшукувати надумала? Артеме, ти чуєш? Вона мене за злодійку має!
Ірино, ти що? Артем переводив погляд то на дружину, то на матір. Мама просто…
Артем, перебила Ірина, дивлячись на свекруху. У тій сумці наш сніданок, обід і вечеря на два дні. Риба, за яку я віддала три тисячі гривень. Твоя улюблена бастурма. Коньяк, який тобі подарували. І торт.
Ти несеш дурниці! заверещала свекруха, відступаючи. Як ти смієш! Я заслужений педагог, ветеран праці… Я й крихти чужої не взяла! Подавіться своєю їжею!
Вона спробувала вислизнути у коридор, але ручки сумки тріснули і все посипалося на підлогу.
Епічно: бастурма, шматок риби, шматки Наполеону, банка оливок, шмат пармезану, пачка невезучих цукерок а ще пляшка коньяку, яка, на щастя, вціліла.
Стиха холодильник гудів, Олена Михайлівна важко дихала.
Артем дивився на все це, потім на Вугра у себе на капці. Обличчя змінювалось: спочатку подив, потім усвідомлення, потім дошкульний сором.
Мамо? здавлено. Що це?
Олена Михайлівна розпрямилася, й пішла в атаку:
А що такого?! Так, взяла! Вам багато! Ви викинете! Зажралися! У вас холодильник тріщить, а я живу на пенсію пятнадцять тисяч всього! Я цю бастурму лише по телевізору бачила! Хіба не маю права поїсти по-людськи? Я тебе виростила! Я ночами не спала! А ти шкодуєш мені шмат ковбаси?
Ірина мовчки чекала, що скаже Артем. Зазвичай він підтакував або мирив Мамо, бери, нам не шкода
Артем поволі підняв з підлоги рибу, поклав її на стіл. Дістав коньяк.
Мамо, тихо й важко, справа не в ковбасі. Якби ти попросила ми б зібрали й дали. Завжди даємо.
То я повинна просити?! кричала свекруха, збиваючись на фальцет. Мати повинна принижуватись? Сами маєте запропонувати! Егоїсти!
Ти не просила, Артем похитав головою. Ти просто вкрала. Почекала, поки Ірина вийде й забрала все. Як як криса.
Як ти мене назвав?! схопилася за серце. Ой, серце! Валідол! Ви мене у гроб заженете!
Не треба сцени, Олено Михайлівно, холодно сказала Ірина. Ваш валідол у лівій кишені я бачила, як пальто знімали.
Свекруха застигла. Театр провалився.
Артем, Ірина звернулась до чоловіка. Збери, будь ласка, все, що впало, в пакет.
Для чого? не зрозумів він.
Віддай мамі. Нехай забирає.
Іринко? здивувався Артем.
Хай забирає, твердо. Риба на підлозі їсти не буду. Торт зімят. Ковбасу теж. Це буде її подарунок на день народження і плата за те, що місяць я її тут не побачу.
Олена Михайлівна стояла, як риба на березі, ковтаючи повітря.
Артем мовчки взяв пакет, склав усе рибу, сир, зімятий торт. Коньяк лишив на столі.
Коньяк лишу, сказав. Зараз мені треба випити.
Простягнув пакет матері.
Бери, мамо. І йди. Я вже таксі викликав через дві хвилини буде внизу.
Ви виганяєте мене?! Матір?! Через їжу?!
Через брехню, мамо. І через неповагу. До нашого дому і моєї дружини.
Свекруха вирвала пакет, в очах злі сльози.
Ноги моєї тут більше не буде! прошипіла вона. Живіть як хочете, багатії! Щоб вам ця ковбаса відразу поперек горла стала!
Вона розвернулася і вибігла з квартири. Двері тріснули так, що штукатурка обсипалася.
Ірина сіла на стілець, закрила лице руками. Її трусило.
Артем взяв два келихи. Налив коньяк. Один поставив дружині, другий взяв собі.
Випий, сказав. Тобі треба.
Ірина підняла голову. Чоловік виглядав на десять років старше. Сів навпроти й взяв її за руку.
Прости, мовив. За те, що не бачив цього раніше. За те, що дозволяв їй так поводитись. Я думав: ну це ж мама, дивна, але добра. А зараз… Такий сором, наче я й сам ті делікатеси крав.
Ірина зробила ковток. Коньяк обпік горло, але стало легше.
Знаєш, гірко посміхнулася, я спеціально купила окремо палку сервелату і шмат сиру щоб дати їй із собою. Вони лежать у нижній шухляді холодильника. Просто до них не дістала.
Артем розсміявся.
Справді?
Справді.
По-людськи з нею неможливо, Артем випив залпом. Завтра нові замки поставлю. Ключі ж у неї є пів року назад випросила, на всяк випадок Не хочеться колись зайти додому й побачити пусті стіни бо у Галі з сусіднього дому більший телевізор.
Ірина глянула на нього з повагою. Вперше за сім років шлюбу він не захищав маму й не перекладав все на неї. Ситуація з делікатесами переповнила чашу навіть такого терплячого, як Артем.
Що будемо їсти завтра? запитала вона, дивлячись на порожній стіл. Все ж винесла…
Артем розчинив холодильник.
Залишилась банка ікри. Другу вона не побачила. Є яйця, молоко. Давай омлет з ікрою по-королівськи.
Ірина розсміялася. Напруга трохи спала.
А ще є ті яблука гнилі. Узвар зваримо.
Ну вже ні! Артем скривився. Яблука завтра на смітник. Разом з огірками. Досить із мене тої гуманітарки.
Вони ще довго сиділи на кухні, допивали коньяк і говорили про те, що замовчували роками. Про межі, про те, що любов до батьків не означає дозволяти все. Про свою сімю.
Вранці Ірина прокинулась від запаху кави. Артем вже чарував на кухні.
Доброго ранку, поцілував її у волосся. А премія ще лишилась?
Трошки є. А що?
Давай у Карпати махнемо на вихідні. Або в Чернівці просто. Вимкнемо телефони.
Мама ж буде всіх родичів обдзвонювати, що ми її образили…
Хай дзвонить. Це її вибір. А у нас свій: омлет з ікрою готовий снідаймо.
Ірина дивилась на пихатий омлет з ікрою, і думала, що це найсмачніший сніданок у житті. Бо без присмаку провини і чужих вимог.
Олена Михайлівна справді зателефонувала через два дні. Артем глянув на екран, зітхнув і перевернув телефон.
Не будеш брати? спитала Ірина.
Ні. Нехай відлежить. Може, за місяць поговоримо. А зараз у мене інші справи. Веду свою дружину в кіно.
Ірина усміхнулася, пішла збиратися. В холодильнику було пустувато, а на душі легко, спокійно. І це було важливіше за всі делікатеси світу.
