21 червня, субота
Ну ти ж чого там теліпаєшся, Насте? Відчиняй ворота, гості приїхали! голос свекрухи, різкий та гучний, одразу заглушив і схід сусідської газонокосарки. Ми тут з гостинцями, з настроєм, а у тебе все під замком ніби сховище тут!
Я завмерла як підбита, стоячи посеред полуничної грядки, і рукавом вимазаної землею рукавиці змахнула піт з чола. Чорнозем лишив на лиці темну смугу, та краса мене зараз мало хвилювала. Розігнулась, даючи болю в поясниці трохи вщухнути, і глянула на високий тин.
У планах цього візиту не було. Взагалі.
Поглядом знайшла чоловіка. Богдан копирсався біля дровітні з молотком, виглядав такий самий розгублений, як і я. Звинувато знизав плечима, ледь ворушачи губами: Я не кликав.
Богданчику! вже з образою донеслось з вулиці. Ти що там, заснув? Мати приїхала, сестра приїхала, а ви ховаєтесь!
Я глибоко зітхнула, зняла рукавиці, кинула у відро. Мої довгоочікувані вихідні, що хотілось присвятити роботі на улюблених шести сотках щезли за пять хвилин. Мовчки кивнула чоловікові: відкривай уже, нічого не поробиш.
Ворота гучно розчахнулись, і у двір викотився сріблястий Renault, ще й номери львівські мов яка делегація. Відразу на двір висипала вся рідня першою звісно ж, Галина Іванівна жінка ваговита, голосна, у жовто-голубому сарафані й соломяному капелюсі. За нею золовка Меланія, у білому топіку й шортах, руки з манікюром аж блищать. Замикав процесію чоловік Меланії Роман, ліниво потягуючись та щулячись від сонця.
Багажник відкрили, виставили пакети з деревним вугіллям, ящики пива і пластикові миски з маринованою свининою.
Ой, як же сьогодні жара! захекалась свекруха, обмахуючись шляпою. Настусю, а ти чого, як шахтарка? Ми ж вирішили сюрприз зробити. Дзвоню Богдану мовчить. Думаю: поїду, відпочинемо на свіжому повітрі, шашлик, засмага! У вас же тут Дністер близесенько?
Я мовчки спостерігала за цим святом. Усередині росло роздратування. Ця дача мені від бабусі дісталася, моя королівство, кожний сантиметр памятаю ще зі школи. Коли заміж пішла, тут бурян вище колін стояв, а за три роки вклала душу і кожну гривню; Богдан помагав, та без ентузіазму. А рідня наїжджає лише, коли все цвіте й пахне, ягоди зривати й на гамаках гойдатися.
Добрий день, Галино Іванівно, намагалась я дихати рівно. Сюрприз дійсно неочікуваний. А ми тут працюємо.
Робота не вовк у ліс не втече! пирснув Роман, виймавши з багажника ящик пива. Вихідні для відпочинку є! Богдане, неси мангал, будемо святкувати!
Меланія вже оцінила територію.
Насто, а де ваші шезлонги? Я засмагати хотіла. І слухай, у вас малина вже дозріла? Даси поїсти?
Малина ще зелена, відказала я сухо. А шезлонг у сараї, пильний.
То Богдан винесе, витре! не підлягаючи сумнівам заявила Галина Іванівна, вже дріботячи до веранди. Настю, йди вмийся, наведи марафет. Якось негоже господині, щоб, як бурлака, виглядати. Став на стіл, ми дорогу долали їсти хочемо. Салатик поріж, огірки, лучок. Мясо чоловіки займуться.
Вкорінившись у моєму плетеному кріслі для вечірніх читань, Галина Іванівна кинула оком на ділянку.
Трава біля огорожі виросла… Ото бардак. Ну та нічого, Богдан потім покосить.
Я глянула на чоловіка. Богдан переминався з ноги на ногу, соромязливо опустивши голову. Він знав вихідні розписано: підігнати землю під розсаду, пофарбувати паркан, розібрати стару теплицю. На вечір замовлений перегній. Та тепер від мене вимагали готувати, стелити й обслуговувати гостей, котрі сприймають моє місце як санаторій.
Всередині щось клацнуло холодно й твердо.
Богдане, покликала я. Чоловік здригнувся. Підійди, будь ласка.
Взяла його під руку й повела до криниці.
Ти знав, що вони приїдуть? тихо спитала.
Та ні, Настю, клянусь! аж пошепки, зиркаючи через тин на маму, відповів. Мама дзвонила зранку, питала, де ми. Казав на дачі, але нічого такого не казала! Ну не виженемо ж їх? Наші ж… Давай перетерпимо, посидимо…
Перетерпимо? гірко посміхнулась. Минулі вихідні ми теж просиділи з мамою, бо треба було на Епіцентр. Перед тим Меланія святкувала. У нас сезон. Якщо сьогодні не зробимо розсада згине, й тин згниє.
Настю…
Жодних Настю. То моя дача, мої правила. Хочуть їсти та відпочивати на природі? Прекрасно. Праця на свіжому повітрі корисна.
Рішуче пішла в сарай. Глухий гуркіт застав усіх замовкнути. Через хвилину винесла три лопати, граблі, сапу й банку фарби, рішуче скинула інвентар до веранди.
Так, шановні, голос тремтів, але був сильний. Приїхали неждано? То ось вам можливість принести користь. Сьогодні суботник.
Що ще за суботник? із погордою вигукнула Меланія, відсуваючи ніжку від лопати. Ми приїхали на релакс!
А я не наймалась аніматоркою й куховаркою, відрізала я. Я працюю хто не хоче, той не їсть. Така українська мудрість.
Галина Іванівна, вже надкусивши яблуко (без дозволу!), заклякла.
Настю! Що ти плутаєшся? Ми ж гості, до сина приїхали! Богдане, мовчи не стій твоя баба розум втратила: маму змушує працювати!
Богдан став поряд, але мовчав.
Галино Іванівно, я взяла слово. Мені сцени не потрібні. Дача ця моя ще від бабусі, ви знаєте. Тут я господиня. Богдан помічник, бо він родина. А ви… до готового. Хочете шашлик? Он ваша робота.
Роздавала інструмент і не слухала протестів.
Романе, простягнула лопату зятю, що тримав пляшку пива. Перекопати смугу біля огорожі, там глина твоя задача. Поки не зробиш мангал не чіпаємо.
Роман захлинувся.
Та Настю, я ж у відпустці! Спина…
Найкраще лікування рух. Сапа легка. Меланіє! золовка стиснулась. Тобі граблі. Зібрати траву біля дому, перекласти у компост. Ще моркву прополоти. Засмагнеш ідеально.
Я не буду! вереснула. Манікюр тільки вчора робила, п’ятсот гривень!
Тепер Галина Іванівна підвелась, кинула оком, мов хмара.
Так, досить того. Богдане, прибери це залізяччя! Нам обід варити! А ти, тицьнула на мене, або радій нам, або відверто кажи. Змушувати старих людей на городі це знущання!
Ви ж самі, Галино Іванівно, хвалились три години на фітнесі відскакали, відразу відповіла я. Значить, сили є. Вам довіряю делікатне фарбувати тин біля квітника. Фарба не смердить. Поїхали!
Ми їдемо! рикнула свекруха. Романе, речі збирай! Щоб ноги моєї тут не було! Богдане, подивись, на кому ти женився! Вигоняє рідну матір!
Я спокійно схрестила руки.
Я не виганяю. Пропоную обмін: ви допомагаєте ми гостинні. Ні? Не заважайте нам працювати. Я не збираюсь стояти з каструлею, доки ви відпочиваєте.
Богдане! відчай свекрухи. Скажи щось! Ти чоловік чи ні?
Богдан глянув на червоне мамине лице, на сердиту сестру, на Романа, що крадькома позирав на коробку з пивом. Потім на мене: втомлена, в брудній футболці й рішуча.
Мамо… тихо. Настя права.
Що?! хором вигукнули гості.
Настя права, голос став твердіший. То її дача. Ми тут працювати мали. Ви як сніг на голову. Хотіли відпочинку база за пять кілометрів. Там і шезлонги, й кухня.
Зависла глуха тиша. Галині Іванівні буквально бракувало повітря. Зрада сина боліла сильно.
Ну, дякую, сину… Поїхали звідси! Повітря не наше тут!
Збирались вони сердито й швидко. Роман, зітхаючи, вантажив пиво назад. Меланія тупала ногами. Свекруха, грюкнувши дверима, зміряла мене поглядом на кшталт ти мені ще за це відплатиш.
Побачимо, Настю, як тобі потім помочі знадобиться!
Авто рвонуло з місця курява здригнула ворота.
Ми з Богданом лишились удвох у дворі. Тиша була смачною, майже дзвенячою. Напруження спало, коліна підкосились, я сіла на веранді.
Богдан присів поруч, узяв за руку.
Як ти? запитав.
Нормально, зітхнула я полегшено. Думала, зараз убють чи проклянуть.
Прокляли, мабуть, посміхнувся Богдан. Пройде. Мама відходить швидше, коли щось треба. А Меланія ще поніжиться образою.
Переживу, поклала я голову йому на плече. Дякую, що підтримав. Я думала…
Думала, промовчу? Втомився. Вони навіть як справи? не спитали тільки дай, принеси. А ти тут горбишся. Це твій дім. Ти все тут знаєш.
Я посміхнулась.
Наш дім, якщо ти теж тут не лише шашликуватимеш.
Обіцяю, серйозно. Піду ту глину перекопаю Роман лопату кинув…
Він устав, рішуче взяв лопату, рушив до огорожі. Дивилась йому вслід. Вперше давно я відчула справжню команду: не просто спільний дім, а союз, що вміє виставити межі.
Підвелась, відреяла штани. Сонце ще високо, а турбот вистачає. Та вже зовсім інший настрій.
Через годину Богдан, мокрий і щасливий, завершував свою справу, а я підійшла з глечиком холодного узвару.
Перерва, попередила я.
Сіли на тій самій веранді, де недавно палахкотіло обурення.
Знаєш, роздумливо мовив Богдан, сьорбаючи. Вони так і не зрозуміли.
Чого?
Що справа не в роботі. Якби спитали: Чим допомогти? самі б, може, лишили відпочивати. Але ж ні, все з нахрапа…
Діло в повазі, Богданчику. Не можна до чужої хати зі своїм статутом. І чужу працю за належне сприймати.
В телефоні писк. Від мами, скривився Богдан. Ми на турбасі. Люди дорогі, їсти не те. Совість би вам.
Я не стрималась, розсміялась.
Ну ось, як і хотіли без граблів, але і без нашого шашлику.
А мясо?
Мясо забрали, зате є молода картопля, кріп і оселедець. А ще тиша.
Вечір опустився теплий, мякий. Співали коники, у сусідів гавкав пес. Ми, забруднені фарбою, їли варену картоплю з маслом і дякували долі навіть за таку вечерю.
Знаєш, задумливо сказала я, це хороший урок.
Їм?
І їм, і нам. Навчились казати ні. Виходить, не так страшно.
Страшно, визнав Богдан. Але результат вартий. Настю, а давай справді в ті вихідні нікого? Тільки ми. І жодних лопат?
Домовились. Але теплицю все ж розберемо.
Раптом шум машини під двором. Я напружилась, застигла з виделкою. Серйозно? Повернулись? Богдан виглянув: До Петровича, з полегшенням.
Я засміялась. Напруга остаточно розтала. За цей день я переконалась мій Богдан став дорослим і на дачі ми триматимем непорушну оборону.
Та історія не скінчилась. Минуло днів чотири, середа. Я й Богдан повечеряли в міській квартирі, як дзвінок у двері. На порозі Галина Іванівна. Без капелюха, без Меланії, маленький кулечок в руці. Вигляд сумний.
Можна? несміливо.
Я здивувалась, але відступила.
Проходьте.
Свекруха сіла на краєчок стільця, поклала на стіл кулечок.
Тут пиріжки з капустою. Сама пекла.
Богдан виглянув з кімнати, не вірячи очам.
Привіт, мамо. Щось сталося?
Сталося, витирає руку об спідницю. Ніяково мені. Цілий тиждень не знаходжу місця. Сусідка моя, Оксана, розповіла, як невістка вигнала, коли та почала вчити. І я подумала Я ж така сама! Прийшла, витріщаюсь і командую. А ви, Насте, трудитесь ферма гарна, як картина. Не так, як було раніше.
Помовчала, ніяково тереблячи куточок сумки.
Простіть стару. Звикла, що Богдан дитина, все слухав. А він виріс. І в тебе, Настю, характер це добре. Тепер такі часи.
Я переглянулась з чоловіком. Перепрошень я не чекала.
Та годі вам, Галино Іванівно, сказала я лагідніше, ставлячи чайник. Минулося. Ви ж розумієте у нас свої плани.
Зрозуміла, зрозуміла, кивнула вона. Більше без дзвінка ні ногою. І працювати змушувати не буду… тобто, поради давати не лізтиму. А Меланія… ще дує.
Того вечора пили чай з пиріжками, розмова йшла через павзу, та крига скресла. Чітко проведені мною межі не зруйнували родину, а навпаки зробили її здоровішою. Повагу, здобуту з лопатою, не замінить жодна мовчазна згода.
А лопати й досі стоять на виду як нагадування, що праця формує людину, а з нахабних гостей шляхетних родичів. І коли через місяць усі знову зателефонували з питанням: Чим допомогти? я зрозуміла: наша оборона вистояла, й перемога за нами.
Справжня українська дача фортеця, а головне у ній не тин, а підтримка чоловіка поруч.
