У мого чоловіка справді чудова родина. Його батьки, хоча й мають доньку, мене прийняли як рідну.
Свекруха в мене надзвичайно мудра жінка. Ми з нею ніколи не сварились, навіть через дрібниці не сперечались. Вона вміє робити зауваження так чемно, що я завжди сприймаю їх спокійно.
Сестра чоловіка давно вийшла заміж, але перших онуків батькам подарували саме ми. Їх донька поки хотіла пожити для себе, до дітей ще не дозріла.
Батьки чоловіка дуже люблять наших дітей. Частують їх подарунками, роблять усе, щоб онуки були щасливі.
Мати чоловіка постійно зітхає:
— Коли ж нарешті й Оленка подарує нам онука? Їй уже тридцять, пора б задуматись!
І ось настала довгождана радість — Оленка завагітніла. Усі зраділи цій новині. Навіть моя маленька доченька чекає на братика чи сестричку.
Але потім трапилась одна розмова, яка мене глибоко вразила.
Ми з сином гуляли в парку. До мене підійшла знайома, заговорила, запитала, чи вже народила Оленка. Я відповіла, що незабаром народить.
А вона й каже:
— Як ти себе почуваєш? Ти ж розумієш, що тепер усе буде інакше? У батьків чоловіка з’явиться онук, який їм буде рідніший — справжній.
Я остовпіла:
— Як це «справжній»?
— Відчуй різницю! Ти подарувала свекрусі онуків, а тепер у її доньки народиться дитина.
Її слова пролунали для мене дико. Невже онуки від доньки — справжні, а від сина — ні? Що за маячня?
Я все одно вірю, що після народження дитини Оленки нічого не зміниться. Але ця розмова залишила у душі гіркий присмак.
Невже й справді деякі бабусі розділяють онуків, і для них важливо, від кого вони народились — від сина чи доньки?
