Звали мене Соломія. П’ять років тому ми з чоловіком, Олександром, придбали оселю в містечку під Харковом, мріючи про щасливе спільне життя. Та все розвалилося, коли свекруха, Марія Іванівна, без жодного попередження оголосила, що переїжджає до нас. Чоловік підтримав її, знехтувавши моїми почуттями, а її отруйні плітки й брехня зруйнували наш шлюб. Я поїхала з донькою до батьків, залишивши позаду зраду й біль. Тепер я сама, з розбитим серцем, і не знаю, як пробачити тих, хто втоптав мою родину в багно.
Наше життя з Олександром було майже ідеальним. Ми виховували донечку, Оленку, і будували плани на майбутнє. Та все змінилося, коли Марія Іванівна приїхала й заявила: «Тепер я житиму з вами». Я оніміла від шоку, а Олександр лише знизав плечима: «Мамі самотньо після смерті батька. Я не міг відмовити». Моє серце стиснулося від зради, коли він зізнався, що це була його ідея. «Соломіє, дві жінки в домі — це лише краще», — сказав він, не слухаючи моїх заперечень. Мої слова, мої побоювання — все виявилося неважливим. Я почувалася чужою у власній хаті.
Довелося змиритися. Свекруха вдерлася в наше життя, як буря. Я намагалася знайти плюси: тепер я могла більше працювати, а Марія Іванівна готувала обіди для Олександра й Оленки, брала на себе частину хатніх справ. Спершу я навіть соромилася свого гніву. «Можливо, я була несправедлива?» — думала я, бачачи, як вона піклується про онуку. Але ця ілюзія розбилася, коли я випадково почула її розмову по телефону з подругою, повертаючись із роботи.
«Соломія зовсім чоловіка кинула, — скаржилася свекруха. — Не прає, не варить, додому пізно тягається. Невдахнута, груба, ніякої поваги». Я завмерла, наче мене вдарили. Вона знала, що я працюю до пізньої ночі, що в мене навантажений графік. Її слова були брехнею, але ранили, ніж ніж. Я проковтнула образу, вирішивши не влаштовувати скандал. Зрештою, я не люблю сварок. Але все стало гірше, коли вона почала настропалювати Олександра проти мене.
Свекруха повторювала свої плітки чоловікові, і він, замість того щоб мене захистити, дивився з підозрою. Я продовжувала тягнути хату: прала, прибирала, доглядала за Оленкою, хоча Марія Іванівна й брала на себе частину справ. Але її брехня ставала все отруйнішою. Останньою краплею стало її звинувачення: вона сказала Олександрові, що Оленка, наша донька, можливо, не від нього. Олександр увірвався додому й вимагав: «Скажи правду, Соломіє!» Я задихнулася від несправедливості. Як він міг повірити в таку гидоту? Як міг сумніватися в нашій дитині?
Моє терпіння урвалося. Я зібрала речі — свої й Оленки — і поїхала до батьків. Я більше не могла жити під одним дахом із жінкою, чия брехня отруювала мою родину, і з чоловіком, який обрав матір, а не мене. Мій від’їзд став для Олександра «визнанням провини». Він подВін подав на розлучення, не давши мені жодного шансу пояснитися.
