У маленькому містечку Тернопіль, серед старих будинків, життя Олени розбилося двадцять років тому. Її чоловік, Богдан, загинув у автомобільній аварії всього за місяць після народження доньки, Марійки. Його смерть була наче удар, що вибив ґрунт з-під ніг. Олена, притискаючи до грудей новонародлену дитину, ледве трималася, щоб не потонути у розпачі.
У пошуках підтримки вона переїхала до свекрухи, Ганни Іванівни, сподіваючись знайти в ній опору. Але однієї ночі, коли Олена колихала Марійку, свекруха увірвалася в кімнату. Її кроки лунали в тиші, а обличчя палало холодною лютью.
— Більше не можу це терпіти! — прошипіла Ганна, кинувчи валізу до ніг Олени. — Забирайся. Це не дитина Богдана.
Олена завмерла, серце стислося від жаху.
— Це його донька! — скрикнула вона, але голос тремтів.
— Ти обдурила мого сина. Геть звідси!
Приголомшена, Олена зібрала мізерні речі, схопила Марійку та вийшла в морозну ніч. Вони блукали, ночуючи на лавках у парку, де дитячий плач розривав серце. Холод проймав до кісток, а сльози замерзали на щоках. Порятунок прийшов від подруги, Ганни, яка знайшла їх вранці біля кав’ярні, тремтячих і загублених.
— Олено? Боже, що трапилося? — скрикнула Ганна, затягуючи їх у тепло.
Ганна стала їхнім ангелом-охоронцем. Вона прихистила їх, допомогла знайти роботу, і незабаром Олена з донькою переїхали у крихітну квартирку. Вона була далеко від розкоші, але стала їхнім домом. Роки йшли, Ганна Іванівна уникала їх, наче вони не існували. Випадково зустрічаючись на вулиці, вона відводила погляд, немов Олена й Марійка були примарами.
Минуло двадцять років. Марійка розквітла: вона навчалася на лікаря, її чекало блискуче майбутнє. У день її двадцятиріччя Олена, Ганна та хлопець Марійки, Тарас, зібралися за столом, повним сміху й тепла. Домашній торт, свічки, усмішки — все було ідеальним, поки у двері не постукали.
Олена відчинила й завмерла. На порозі стояла Ганна Іванівна з букетом червоних троянд і коробкою торта. Її усмішка була напруженою, як маска.
— Олено, скільки років минуло… Можна ввійти? — голос свекрухи тремтів від натягнутої теплоти.
Не чекаючи відповіді, вона ступила у вітальню. Її погляд упав на Марійку, і очі світилися фальшивим захватом.
— Боже, яка ти вже доросла! Вилита бабуся! — скрикнула вона.
Марійка нахмурилася, переводячи погляд на матір.
— Мам, хто це?
Ганна театрально притиснула руку до грудей.
— Твоя мати не розповіла? Я твоя бабуся! Думала про тебе кожного дня!
Ганна упустила ложку, яка з дзенькотом впала на тарілку.
— Це що, жарт? — її голос тремтів від обурення.
Свекруха проігнорувала її.
— Я прийшла все виправити, — заявила вона, наче це могло стерти минуле.
Олена не витримала.
— Виправити? — голос їй зірвався. — Ти назвала Марійку помилкою, вигнала нас на мороз, ніби ми сміття! А тепер хочеш грати люблячу бабусю?
— Олено, не драматизуй, — махнула рукою Ганна. — Це все в минулому.
Марійка підвелася, її обличчя було непроникним.
— Мені потрібно подумати, — сказала вона і пішла на кухню. Олена пішла за нею, серце билося, як барабан.
— Марійко, не дозволяй їй маніпулювати тобою, — благала вона.
— Чому ти мовчала про неї? — запитала донька, схрестивши руки.
— Бо вона не заслужила бути в твоєму житті. Вона сказала, що ти не донька Богдана.
Марійка стиснула зуби.
— Вона справді так сказала?
Олена кивнула, відчуваючи, як сльози печуть очі.
— Їй важлива лише вона сама.
Марійка глибоко вдихнула.
— Я розберуся.
Вони повернулися до вітальні. Марійка глянула на Ганну, її погляд був гострим, як лезо.
— Чому ти з’явилася зараз, після двадцяти років мовчання?
Ганна завагалася, її маска дала тріщину.
— Ну, серденько… мені потрібна допомога. Здоров’я вже не те, а сім’я повинна бути разом.
У кімнаті запала тиша. Ганна ахнула, Тарас пробурмотів:
— Неймовірно!
— Ти хочеш, щоб ми про тебе дбали? — холодно запитала Марійка.
— Трохи допомоги, — Ганна зробила вигляд безпорадності. — Це було б справедливо.
Олена не втрималася.
— Справедливо? — вигукнула вона. — Ти вигнала нас, назвала мене брехухою, а тепер просиш турботи?
Ганна прижмурилася.
— Я ж вибачиГанна стиснула тортом квіти і вийшла, хлопнувши дверима так, що дзиґарки на стіні здригнулися.
