Свекруха шепотіла за спиною:
Та що ти таке говориш, Маріно Іванівно?! голос Людмили Степанівни дзвенів від обурення. Як можна таке про невістку розпускати?
А що я кажу? удавано здивувалася сусідка, поправляючи окуляри. Я ж нічого поганого не сказала, просто помітила, що твоя Олеся якось дивно себе поводить. То дуже втомилася, то ще щось…
То що? Людмила Степанівна підійшла ближче до паркану. Договорюй вже!
Ну не знаю… Маріна Іванівна знизила голос до шепоту, але так, щоб почули й у сусідньому дворі. А раптом вона того… у положенні? Та приховує поки? Адже дивно заміжня вже третій рік, а діти не зявляються…
Олеся завмерла біля калітки, стискаючи в руці пакет із хлібом. Вона йшла з магазину та випадково почула цю розмову, а тепер не могла зрушитися з місця. Серце калатало так голосно, що здавалося його чує увесь світ.
Маріно, ну що ти несеш! відмахнулася свекруха. Молоді ще, карєру будують. Олеся в банку працює, відповідальна посада. Не до дітей зараз.
Так, карєра… протягнула сусідка. А я ось дивлюся, як вона зранку виходить із дому. Бліда, під очима синці. І до магазину тепер часто бігає, раніше так не було. А вчора бачила, як біля аптеки стояла довго щось у вітрині розглядала…
Олеся відчула, як по спині пробіг холодок. Так, вона справді була біля аптеки, дивилася тести на вагітність, але так і не наважилася купити. Страх сковував її вже два тижні страх перед невідомим, перед розмовою з чоловіком, перед тим, що життя може змінитися назавжди.
Та годі тобі вигадувати! розсердилася Людмила Степанівна. Олеся дівчина хороша, працьовита. Якби щось таке було, вона б мені першій сказала. Ми з нею добре спілкуємося.
Добре спілкуєтеся… повторила Маріна Іванівна з якоюсь загадковою інтонацією. А ти знаєш, що вона кожен вечір дзвонить своїй мамі? Розмовляє довго, а як тільки Тарас приходить одразу трубку кладе?
Олеся закрила очі. Так, вона дійсно щодня дзвонила мамі, особливо останнім часом. Але не тому, що ховала щось від свекрухи, а просто… мама розуміла її краще. З нею можна було поговорити про роботу, про страхи, про те, що іноді хочеться побути на самоті.
І що тут поганого? захищалася Людмила Степанівна. Дівчина любить побалакати з мамою, це ж нормально.
Нормально, звісно, погодилася сусідка, але в голосі відчувалася лукавство. Тільки от Зінаїда Миколаївна розповідала, що бачила Олесю на зупинці, коли та їхала з роботи. Плакала, каже. Сиділа в автобусі й хусточкою очі витирала.
Олеся згадала той день. Так, вона плакала, але не через вагітність чи сімейні проблеми. Просто на роботі був дуже важкий день звільнили її колегу, з якою вони дружили багато років. А начальник натякнув, що скорочення продовжаться. Страх втратити роботу, особливо зараз, коли вони з Тарасом збирали на квартиру, тиснув на неї все сильніше.
Слухай, Маріно, голос свекрухи став різким. Що ти хочеш цим сказати? Говори прямо, не ходи навколо.
Та нічого особливого, поспішно відповіла сусідка. Просто мені здається, що в неї якісь проблеми. Може, на роботі щось не так? Чи… вона знову знизила голос, може, із Тарасом не все гладко?
Із сином у них усе чудово! спалахнула Людмила Степанівна. Вони люблять одне одного, це ж видно!
Видно, видно… пробурчала Маріна Іванівна. А ти помітила, що останнім часом Тарас пізніше повертається? І одягається якось… нарядніше. Сорочку нову купив, духами користується…
Олеся стиснула кулаки. Так, Тарас справді затримувався на роботі, але у них був великий проєкт, і він чесно розповідав їй про кожен день. А сорочку йому подарувала вона сама на день народження. І духи теж вона купувала просто хотіла приємне зробити.
Маріно Іванівно, тихо, але дуже чітко промовила Людмила Степанівна. Прошу більше не розпускати чутки про мою сімю. Якщо є конкретні факти кажи прямо. А якщо тільки здогади й плітки тримай їх при собі.
Та що ти так одразу! образилася сусідка. Я ж переживаю за дівчину! Видно ж, що щось не так. Може, їй допомога потрібна?
Якщо допомога знадобиться, вона попросить, відрізала свекруха. А твої шепоти за спиною нікому не допоможуть.
Олеся почула скрип калітки Людмила Степанівна йшла додому. Маріна Іванівна ще хвилину стояла біля паркану, щось бурмочучи, потім теж пішла.
Дівчина зайшла у двір лише через кілька хвилин, коли переконалася, що нікого немає. Руки тремтіли, коли вона відчиняла двері. У передпокої її зустріла свекруха висока, сувора жінка з сивим волоссям, зібраним у пучок.
Олесю, де ти була? спитала Людмила Степанівна, уважно ди
