Кожна жінка мріє одного разу знайти гідного чоловіка, створити міцну сім’ю, народити дітей і бути щасливою по-справжньому. Але, як кажуть, казки трапляються не з усіма. І чим сильніше кохаєш — тим гірше буває падати.
Олена була впевнена, що зустріла свою долю. Ще в школі вона познайомилася з Андрієм — високим, гарним хлопцем з усмішкою, ніби з кіно. Він одразу запаморочив їй голову. Дружба, прогулянки в місячну ніч, закохані розмови… За кілька років вони стали парою.
Її мати, Наталя Миколаївна, з першого погляду не сприйняла Андрія. Бачила в ньому лінивого, безтурботного. Але Олена була засліплена коханням: для неї він був ідеалом. В університет вона вступила з високими балами, а Андрій ледве проштовхнувся до технікуму. Навчання давалося йому важко, і незабаром він взагалі кинув.
— Мамо, ти не розумієш! У нас справжнє почуття! — твердила Олена, не слухаючи жодного зауваження.
Коли Андрій влаштувався продавцем у магазин побутової техніки, вважав це великим успіхом. Грошей ледве вистачало на піво та чіпси, але його це влаштовувало. Наталю Миколаївну — ні. Вона намагалася достукатися до доньки, але марно.
Закохані зіграли скромне весілля. Жити довелося в кімнаті у знайомих Андрія, старій комуналці у Полтаві. Там, де стіни тонкі, а сусіди все чують. Але Олену це не лякало — головне, бути поруч із коханим. Андрій працював без ентузіазму, а на всі прохання про допомогу лише знизував плечима. Олена все частіше позичала гроші в матері. Наталя Миколаївна не відмовляла: допомагала чим могла — продуктами, речами, навіть заощадженнями.
Кожна зустріч із зятем викликала в неї бурю. Він здавався їй чужим, недоречним, слабким. Чоловіком вона його не вважала.
Коли стало зовсім тяжко, Олена попросила пожити у матері кілька місяців. Хотіли назбирати на оренду житла. Наталя Миколаївна неохоче погодилася, але незабаром пошкодувала: Андрій лежав на дивані зранку до ночі, а вся робота лягла на плечі доньки. Вона намагалася вчитися, підробляла онлайн — виснажена, але наполегливо захищала чоловіка.
— Він просто втомлюється… — виправдовувала вона його.
Через три місяці Андрій не витримав тиску і переконав Олену повернутися в комуналку. Там, хоч і тісно, зате без нотацій. Мати зітхнула з полегшенням, боячись лише одного — аби донька не завагітніла.
Та доля, як на зло, підіграла злий жарт. Андрій втратив роботу. А Олена, навпаки, отримала підвищення, почала заробляти добре. І незабаром стало зрозуміло — вона чекає дитину.
Наталя Миколаївна була щаслива, дізнавшись, що стане бабусею. Але радість швидко згасла — зятя вона як не приймала, так і не хотіла бачити. І коли Олена, стомлена від комуналки, знову попросилася пожити у матері, та поставила умову:
— Тільки ти й дитинка. Андрія не приводь. Навіть на поріг.
— Мамо, він батько моєї дитини! — спалахувала Олена.
— А ти про це думала, коли за нього виходила?! — холодно відрізала мати. — Нехай спершу сам стане чоловіком.
Олена розривалася. З одного боку — втома, новонароджена, відсутність затишку. З іншого — гордість і образа. Вона повернулася до чоловіка в ту саму тісну кімнатку, сподіваючись, що мати передумає. Але Наталя Миколаївна залишилася непохитною.
Для неї Андрій був чужим, не тим, кого вона хотіла бачити поруч із донькою й онукою. Але що поробиш? Діти серцем обирають, не розумом. Материнське серце боліло, але рішення вона не змінила.
Час покаже, хто був правий. А поки дві жінки — мати й донька — вчаться любити одна одну на відстані, приймаючи вибір, який може не збігатися з мріями.
А ви як вважаєте: чи правильно вчинила Наталя Миколаївна? Чи варто було прийняти зятя заради доньки й онуки?
