Свекруха проти ганчірки й сковорідки: колись вона нас не пустила, а тепер сама кличе — але на своїх умовах
П’ять років тому я вийшла заміж за Тараса. Це була свідома, доросла річ, зроблена з любові й з повною впевненістю, що ми подолаємо будь-які труднощі. Але ще до весілля, коли ми прийшли повідомити про наші плани його матері, її перша реакція була наче відро холодної води:
— Не розраховуйте на мою допомогу. І зі мною ви жити не будете! Я звикла бути господинею і не збираюсь нікому поступитися місцем!
Ми з Тарасом переглянулися. Особливо здивована була я. Адже ще за часів його навчання, за наполяганням тієї самої мами, він з’їхав з її квартири на орендоване житло. Мовляв, так буде легше всім. Ось на тій орендованій квартирі ми й продовжили жити після весілля, відкладаючи на своє.
У свекрухи, тим часом, була велика трикімнатна квартира в центрі Львова. Дісталася вона їй від батьків — батько помер рано, а мати дожила з нею до глибокої старості. Свекруха розлучилася з чоловіком, коли Тарас був ще дитиною. У шлюбі вони прожили всього п’ять років. І, як вона мені сама якось зізналася:
— Я не створена бути домробітницею. Ненавиджу прати, готувати, прибирати. Я не служниця — я жінка! Я маю жити для себе!
Після розлучення вона повернулася в батьківський дім, де все господарство тримала її мати. Бабуся Тараса готувала, мила, доглядала і за онуком, і за донькою, бо та, мовляв, «багато працювала» і «будувала кар’єру». А коли бабуся постаріла й почала хворіти, домашні клопоти так і не перейшли до свекрухи. Вона не поступалася — ні в чому.
Потім помер батько Тараса. Вони підтримували стосунки. Квартиру батька за заповітом поділили між моїм чоловіком і мачухою. Жінка виявилася розумною — погодилася продати свою частину, і ми з Тарасом викупили її. Переїхали, облаштувалися, народили сина. І тут почалося…
Коли Данилкові виповнилось півроку, Тарас на вулиці впав і сильно зламав ногу. Перелом виявився складним. Його звільнили, грошей ставало все менше. Я не могла піти на роботу — мала дитина, чоловік ледве пересувався, виплати за квартиру, борг мачусі. Ми затягнули паски. І тоді Тарас, неохоче, подзвонив своїй матері:
— Мамо, може, переїдемо до тебе на деякий час? Півроку. Свою квартиру здамо, трохи виправимося…
Відповідь була миттєва й холодна:
— Про це не може бути й мови! У мене ж Оленка живе! Вона мені допомагає по господарству, все робить, а ви тільки заважатимете!
Оленка — її рідна сестра, літня, самотня, без дітей. Раніше жила в селі, але її хата згоріла. Свекруха «великодушно» прихистила її… щоб та прибирала, готувала й прала. Оленка буквально стала служницею. А свекруха й не соромилася:
— Ти в мене живеш, їси за мій рахунок — іди знайди роботу! Не сидиш же просто так!
Мені було шкода Оленку. Вона виглядала змученою, забитою, але все мовчала. А потім — зникла. Через півроку Тарас розповів:
— Уявляєш, Оленка втекла! Знайшла чоловіка з житлом — і поїхала, навіть не попрощавшись.
Ми зраділи за неї. Добра, лагідна жінка, яка заслуговує поваги, а не нарікань і обов’язків. Але тепер свекруха залишилася сама. Хто тепер за неї митиме посуд і підмітатиме?
І раптом — дзвінок. Вона сама!
— Ну добре, переїжджайте до мене. Квартиру свою здавайте. Тільки в мене умова: Соломія (тобто я) буде все робити! Прибирати, готувати, прати, прасувати. Ну а що? Ви ж безкоштовно в мене житимете!
Коли Тарас переказав мені її слова, я просто реготала.
— А ти їй сказав, що ніколи? — запитала я.
— Звісно, — кивнув він. — Вона образилася. Каже, візьме домробітницю.
Нехай бере. Ми обидва працюємо, я вийшла з декрету, син уже в садочку. У нас є свій дім, своя спокійна домівка. Я не стану служницею для жінки, яка все життя тікала від відповідальності, але охоче сиділа на шиї у власної матері.
Минуло кілька днів, і вона знову подзвонила, наївно запитавши: «Ну що, точно не передумали?»
Ні, не передумали. А я подумала: скоро вона вийде на пенсію. Грошей на домробітницю вже не вистачить. Цікаво, кого вона тоді буде благати? А може, нарешті візьме в руки ганчірку, каструлю, мітлу — і навчиться жити самостійно, як доросла людина?
Поживемо — побачимо.
