— Оксано, здорові. Ви дачу продали чи просто евакуювалися? — голос моєї сусідки по ділянці, Надії Михайлівни, звучав у трубці по-військовому чітко.
— З чого ви взяли? Ми з Павлом у місті, — я затиснула телефон плечем, продовжуючи вибирати шланги в будівельному магазині.
— Тоді вітаю з відкриттям філії оптової бази, — хмикнула сусідка. — Твоя свекруха зараз із твого льоху організувала таку безперебійну відгрузку банок, що біля воріт скоро затор утвориться. Ірка порожні коробки з багажника тягає, а Зінаїда Павлівна їм, як бригадир, командує: «Обережніше з білими грибами, це на ювілей Гені!»
Я обережно поклала шланг на полицю. Мій чоловік Павло, що стояв поруч із перфораторами, здивовано підняв брову.
— Павле, — зітхнула я. — Здається, ключ, який ти лишив мамі винятково для поливу огірків, випадково відкрив портал у казку. Точніше, у мій льох. їдемо.
До нашої дачі було пів години їзди, але ми вклалися в двадцять хвилин. Хвіртка була гостинно розчахнута навстіж. На веранді панувала атмосфера купецького розкошу: на моєму улюбленому мереживному скатертині стояли тарілки з нарізкою, а в центрі гордо височіла відкрита банка мого полуничного варення.
Зінаїда Павлівна сиділа на чолі столу з такою монументальною величчю, наче щойно підписала указ про приєднання моїх соток до своєї історичної батьківщини. Старший брат Павла, Стасик, саме виносив із дому важкий ящик із маринованими томатами. Його дружина Лариса діловито перекладала банки, а молодша сестра Ірина утрамбовувала в сумку моє фірмове лечо.
— О, господарі повернулися! — удавано зрадів Стасик, завмираючи на ґанку з ящиком.
— І вам не хворіти, — я притулилася до дверного одвірка, схрестивши руки на грудях. — Я дивлюся, Зінаїдо Павлівно, полив огірків у теплиці вимагав залучення важкої артилерії та вуглеводного завантаження?
Ірина, адміністраторка салону краси, обурено випросталася, смикаючи модну кофтинку.
— Оксано, ну до чого ці сцени? — закотила вона очі. — Овочі самі ростуть у землі, це ж не салон краси, де потрібен інтелектуальний труд. Кинула насіння та чекай. Я це лечо для Людочки беру, вона в офісі працює, їй вітаміни потрібні, а ти ще накрутиш!
— Ірочко, — я усміхнулася так ласкаво, що Павло про всяк випадок зробив крок назад. — Якби овочі росли самі, агрономія не була б наукою. Томату потрібне пасинкування, підв’язка, контроль фітофторозу та графік поливу. Повір, це трохи складніше, ніж записати клієнтку на манікюр через месенджер.
— Та ти просто ненавидиш мою дочку, бо сама все життя на касі просиділа! — верескнула зовиця.
— Чужі кар’єрні висоти мене не хвилюють, Іро, але просто зараз ти вчепилася в банку мого лечо так, ніби облисілий клієнт за безкоштовний пробник шампуню. Постав на місце.
Ірина задихнулася від обурення й жбурнула банку назад у коробку. Тут у бій вступила Лариса. Як касирка будівельного магазину, вона любила оперувати цифрами та «фактами».
— Ой, Оксано, ну чого ти жадібничаєш? — Лариса підтисла губи, прикриваючи собою трилітрову банку огірків. — У тебе ж цих запасів — завалюся! До того ж, ти оцту багато ллєш, це для шлунка шкідливо. Ми от Людочці беремо, у неї гастрит, їй домашнє корисніше, без хімії. А ти для своїх же родичів жалієш!
— Ларисо, — я втомлено потерла перенісся. — Якби ти цікавилася чимось, окрім знижок на саморізи, то знала б, що оцтова кислота в маринаді — це необхідний консервант. Вона пригнічує розвиток бактерій, які викликають ботулізм — смертельно небезпечну хворобу. А гастрит лікується дієтою, а не краденими соліннями.
— Егоїстка! — обличчя Лариси пішло червоними плямами. — За банку огірків рідню задушиш!
— Я за банку не задушуся, — спокійно парувала я. — Але ти зараз повернеш її в льох так швидко, ніби тобі на касі пробили повернення товару без чека й паспорта.
Лариса злісно засопіла, але банку з рук випустила. Стасик, зрозумівши, що запахло смаженим, спробував зіграти миротворця.
— Дівчата, ну годі сваритися через їжу! Павле, скажи своїй жінці, ми ж одна сім’я! Навіщо стосунки псувати?
Але Павло, який до того мовчки спостерігав за подіями, раптом ступив уперед. Обличчя в нього було абсолютно кам’яним.
— Стасе, стосунки псує той, хто приходить у чужий дім із порожніми коробками та без дозволу лізе в чужий підвал. Несіть усе назад. Живо.
Зінаїда Павлівна, зрозумівши, що її авторитет руйнується, гнівно стукнула кулаком по столу, ледь не перекинувши розетку з моїм варенням.
— Я мати твого чоловіка! — проголосила вона тоном пророка. — Я маю право пригостити брата на ювілей! До того ж, гриби — це лісовий ресурс, він державний, а не твій особистий! За законом природа належить усім!
— За законом, Зінаїдо Павлівно, — я дістала з кишені телефон, відкриваючи додаток калькулятора, — лісовий ресурс стає приватною власністю в момент його законного збору. Це стаття двісті двадцять перша Цивільного кодексу. А ось проникнення в чуже сховище — це вже Кримінальний кодекс.
— Торгашка! — свекруха театрально схопилася за серце. — Усе життя все в гроші переводиш, жодної духовності! Одне міщанство в голові!
— Моя духовність, Зінаїдо Павлівно, закінчується там, де починається ваша клептоманія, — я незворушно натиснула пару кнопок на екрані. — І зараз ви обурюєтеся так гучно, ніби вас спіймали на виносі неоплаченої ковбаси в рукаві пальта.
Запала пауза, яку порушувало лише дзижчання оси над недоїденим варенням.
— А тепер перейдемо до математики, — я відкрила блокнот, у якому, як і належить доброму товарознавцю, вела облік запасів. — Сім банок білих грибів. Десять банок лечо. П’ятнадцять — огірків. Ягоди протерті. Собівартість продуктів, банок, кришок, спецій та електрики, плюс моя робота за тарифом клінінгової компанії за годину. Усього…
Я назвала суму. Стасик присвиснув.
— Платіть або розвантажуйте, — відрізав Павло, підходячи до столу й забираючи в матері ключі від дачі. — І щоб без моєї присутності вас тут більше не було.
У цей момент на столі ожив телефон Зінаїди Павлівни. На екрані висвітлилося: «Брат Геня». Свекруха, тремтячими руками ввімкнувши гучний зв’язок, схлипнула:
— Геночку… Не буде грибочків на ювілей. Оксана нам пожаліла, вигнала нас…
На тому кінці дроту пролунав важкий зітх. Геннадій Павлович, людина старої закалки, ілюзій щодо сестри давно не мав.
— Зіно, ти знову на їх дачу без дозволу поперлася зі своїм табором? — гримнув він так, що динамік хрипнув. — Я тобі сто разів казав: мені крадене на столі не потрібне! Негайно вибачся перед Оксаною та поверни все на місце, ганьбо!
Дзвінок обірвався. Зінаїда Павлівна сиділа червона як рак, дивлячись у порожній екран.
Розвантаження зайняло п’ятнадцять хвилин. Стасик і Лариса мовчки носили ящики назад у льох. Ірина, підтиснувши губи, поїхала першою, так і не попрощавшись. Коли остання банка зайняла своє законне місце на полиці, я підійшла до столу.
— За з’їдене варення та ковбасу, яку ви нарізали з мого холодильника, з вас гривень триста п’ятдесят, Зінаїдо Павлівно, — я ввічливо простягла руку. — Можна переказом на номер телефону.
Свекруха, не кажучи ні слова, дістала гаманець, жбурнула на стіл дві зім’яті купюри й, гордо піднявши підборіддя, попрямувала до машини Стасика.
Ми з Павлом лишилися самі. Він обійняв мене за плечі, дивлячись услід автомобілю брата.
— Знаєш, — усміхнувся чоловік. — А огірки в теплиці вони так і не полили.
— Нічого, — я змахнула крихти зі скатертини й прибрала гроші в кишеню. — Я поллю. Зате тепер на нашій ділянці точно поменшає бур’янів.
