А чому ти майонез у «Олівє» взяла цей дешевий? Я ж просила бери «Провансаль», він і жирніше, і смак кращий, а цей вода з крохмалем, лише зіпсувала продукти
Марина застигла з ложкою в руках, і відчула, як десь під грудьми починає зростати глухий прояв роздратування. Вона зітхнула, намагаючись не вибухнути, і глянула на свою свекруху. Людмила Степанівна стояла посеред кухні, вперши руки в боки, і скептично розглядала салат, мов перевіряюча із санстанції на одеському вокзалі. На ній святкова сукня з блискітками, яку вона одягає зазвичай лише на Великдень, і вираз обличчя немов тільки що поховала оптимізм.
Але сьогодні не просто звичайний день. Марині тридцять ювілей! Хотілось би провести цей день у ресторані: танці, сукня, музика, а не з фартухом на кухні. Але місяць тому в них із Тарасом зламався автомобіль, ремонт зїв чимало гривень, і сімейний консиліум у складі чоловіка постановив: святкуємо вдома. «Маринко, ти ж у мене господиня, так наготуєш, що жодному ресторану й не снилось!» ловко перехопив тоді Тарас, цілуючи її у волосся. Ну а що робити погодилась.
Людмило Степанівно, майонез той самий, що завжди, стримано відповіла Марина, перемішуючи овочі. Просто упаковка нова. Може, допоможете з канапками з ікрою? Гості вже на носі.
Ікру, мабуть, теж на знижці взяла? не відступала свекруха, взявши банку на перевірку. Авжеж. Зернятка дрібні, ще й роздавілені. Ой, Маричко, економиш на людях, а це в Україні не по-людськи Я памятаю свої ювілєї, тоді столи ломилися, а не ця філософія «дешево й сердито».
У кухню зазирнув Тарас вже при фраку, від нього пахло парфумом і свіжою праскою.
Ви тут що, знов сперечаєтесь? весело втручається, тягнучи зі столу шмат ковбаси. Такі запахи, що аж вуха вянуть! Мамо, не чіпляйтесь. В Маринки свято, давайте без критики.
Я не критикую, я досвід передаю, суворо обявила Людмила Степанівна. Хто ж її навчить, як не я? Мати далеко, живе аж під Львовом, тож мушу за двох!
Марина відвернулась до плити щоб не показувати, як навертаються сльози образи. «Передає досвід» За пять років шлюбу той досвід вже сидів у неї в печінках. Людмила Степанівна економічна жінка старої гвардії, з вірою, що її думка єдина правильна у цьому всесвіті. Вона й пакети від молока зберігала, і одноразові стаканчики мила, і вважала, що невістка тратить добрі гроші сина на всяку нісенітницю: манікюри, взуття «за сто баксів» і безліч невідомих світу «брендових речей».
Підготовка йшла повним ходом: у хаті пахло запеченою куркою, часником і здобою. Марина бігала між кухнею та вітальнею, розставляла тарілки ну, хоч раз на рік хотілось, щоб усе було по-людськи! Дістала сервіз «для гостей», накрахмалила серветки, келихи розставила як у кращих ресторанах. Хоч було й важко, і свекруха бурчала без зупину хоч дуже хотілось, щоб вечір удався.
До пятої години почали сходитися гості: подруги з чоловіками, співробітники з бухгалтерії, навіть двоюрідний брат Тараса з дружиною. Квартира гамом, гомоном, смішками, ароматами парфумів. Марині дарували квіти, конверти з гривнями, сертифікати в магазини косметики. Святково, по-нашому.
Людмила Степанівна сиділа на чолі столу, як гетьманова мати, пильно рахувала, хто скільки їсть і п’є. Час від часу сипала перлинами: «Огірочки пересолені», «У шубу яблуко треба терти, а тут і близько нема», «Вино кисле, моя вишнівка куди краща». Гості чемно кивали, і далі веселились вже знали особливості характеру.
Коли підійшов час тостів, Тарас підняв келих та як заговорив, що Марина і Жінка, і Хазяйка, і Подруга. Від зворушеності втому як рукою зняло. Дивилась на чоловіка не дарма старалася.
А зараз, урочисто обявила Людмила Степанівна, клацаючи виделкою по келиху, моя черга вітати іменинницю. Тарасе, принеси подарунок, стоїть там у коридорі в великому пакеті.
Тарас метнувся, повертається з величезною торбою, завязаною бантами, ще й важкенькою. Гості стихли в очікуванні, Марина зітхнула з цією свекрухою все буває. Минулого року принесла набір рушників теж, звісно, потрібна річ, але що ж цього разу? Підозріло, може, та сама мріяна мультиварка? Або ковдра тепла?
Свекруха бере пакет, ставить коло Марини й мовить:
Маринко, тридцять років це розквіт, але вже й пора поважнішою ставати. Короткі спідниці і джинси залиш дитинству. Думала-думала я, що подарувати. Гроші вода, техніка ламається, а речі От речі живуть століттями! От і вирішила: передаю тобі найдорожче своє придане, сукні, пальто, все збережене за життя. Це наша сімейна реліквія!
З цими словами обережно розвязує бант і вивалює все добро Марині на коліна, трохи й на підлогу.
В хаті запала тиша, що навіть холодильник, здається, замовк. Марина осліпла від сплеску запаху нафталін, старий пил і трішки «бабусин диван». Навіть аромати парфумів та курки миттю зникли.
На колінах опинилося драпове пальто болотного кольору з потертою коміром із штучного хутра, вигризеним міллю. Далі стоси суконь із крімплену (совєцька класика!), барви «очі ріжуть»: отруйно-зелений, плямистий оранж з горохами. Зверху кілька блуз із жабо, пожовклих та з плямами, а ще вовняна «вечна» спідниця, така колюча, що чхати починаєш вже від вигляду.
Марина витягнула якусь блузу, в пахві якої красувалась пляма, що пережила і Радянський Союз, і незалежність, і навіть кризи. Гудзики тримались лише на вірі.
Людмило Степанівно голос затремтів, але Марина заговорила так, щоб усі почули. Це що?
Як що? щиро дивується свекруха, радіє від щедрості власної. Це ж моє! Он пальто купувала у вісімдесят другому, черга в ЦУМі була, як на цукор! Воно ж безсмертне, трохи вичистити, гудзики й усе, як з картинки. А сукні? Югославія! Ти десь зараз таку якість знайдеш? Зараз одна китайська синтетика, а тут справжній матеріал. Я в них на танці бігала, твого свекра спокушала. Тепер твоя черга освіжити традицію!
Усі перезираються. Подруга Марини Ганнуся ховає обличчя за серветкою, щоб не сміятись, чи, може, не плакати. Брат Тараса, Петро, занурився в салат, мов в рятівне болото, почервонів. Лише Тарас стоїть збоку, невпевнено усміхається і не розуміє, як себе поводити.
Мамо, ну «ретро», так? Можливо, зараз в моді спробував якось полегшити.
В Марини ніби в обличчя жару піддали. Але це вже не просто розчарування це приниження. І не тихе, а публічне, з натяками: мовляв, будеш вдячна, що взагалі щось дали.
Вона підвелася, обтрусила з себе те пальто, воно з глухим бухом впало на підлогу, здійнявши пилюку.
То, Тарасе, ретро це коли річ має стиль, Марина холодно вирікає. А це ганчіря. Старе, брудне, з запахом мотлоху та чужого поту.
Марина! ахнула свекруха, хапаючись за сердце. Як ти смієш?! Це ж мої реліквії! Я зберігала, берегла! Це ж сімейна память!
Людмило Степанівно, ви бачите цю пляму? Ви бачите, що хутро зїдене міллю? Ви дійсно вважаєте, що мені, у тридцять, доречно носити оце?! Ви серйозно думаєте, що я це вдягну?
Ой, вже зажралася! свекруха перейшла на свій класичний базарний стиль. Ідеалка! Їй, бач, не годиться! Руки відваляться випрати? Я ж з любовю хотіла щоб не бігала містом, а виглядала, як люди! Тарасе, ти це чуєш? Як вона з матірю твоєю розмовляє?!
Тарас пробує мирити:
Марино, мамо, та вистачить вже! Маринко, мамо з добрим наміром Мамо, і ти могла хоч спитати
Що спитати?! вже на повну бурлить Людмила. Чи дарувати пальто, що зараз новим за три зарплати хіба й купиш? Я, значить, останнє від серця, а мене у болото! Я зараз усе зберу і піду! Більше ноги тут не буде!
Оце і буде найкращий мій подарунок, спокійно, але чітко сказала Марина.
У кімнаті стало так тихо, аж годинник голосно цокав.
Ти що сказала?! від шоку свекруха аж побіліла.
Я не дозволю перетворювати мій день народження в смітник, твердо повторила Марина. Забирайте речі. Вони мені не потрібні. Ніколи.
Свекруха кинулась збирати все у пакет, ломаючи нігті, сердито запихаючи туди пальто.
Тарасе, проводжай мене! Я з цим цирком залишатись не буду! І якщо ти син теж ходи!
Тарас знітився:
Мамо, куди йти? В Марини ж свято Я тобі таксі викличу.
Ото ж! Зрадник! Маменькин каблук! Зрадив матір за цю
Гордо піднявши підборіддя, вона попливла до коридору, грюкнула дверима.
Гості сиділи мов пінгвіни на крижині мовчки та понуро. Свято безнадійно зіпсоване. Запах нафталіну стояв у повітрі, як туман після вогнища.
Ну випємо за іменинницю? несміливо запропонувала Ганнуся.
Свято намагалися реанімувати, та воно не вдалося. Години за півтори гості розійшлися, багатозначно мугикаючи.
Коли за останньою парою грюкнули двері, Марина стала прибирати мовчки, різко збираючи тарілки. Тарас сидів мовчки, взявшись за голову.
Маринко, ну що ти так гостро? нарешті заговорив. Нащо було при людях, можна ж було втихаря на дачу вивезти. Мама ж переживатиме тепер
Тарасе, а ти взагалі бачиш різницю? глянула на нього. Якби вона принесла це без гостей я, може б, і промовчала. А так Їй важливо було показати, що для мене й такий непотріб щастя! Це не турбота, це демонстрація приниження!
Вона не розуміє, виправдовує Тарас, вони у дефіциті жили!
Гаразд, у дефіциті жили всі. Моя мама теж. Але вона подарувала мені кулончик, на який півроку збирала. А твоя приличну суму на рахунку має, а сюди принесла мотлох! Ти стояв і мовчав. Ти ж мій чоловік
Я не хотів сварки
А я не хочу жити приниженo. Знаєш, ти навіть плями не помітив. Для тебе «ретро», для мене знущання. Це все.
Пішла до спальні, зачинивши двері. Тарас сидів серед брудних тарілок і залишкiв котлет, пив чай, дивився у пустоту. Вперше, здається, глянув на ситуацію не очима сина, а кимось збоку. Згадав вираз обличчя Ганнусі, згадaв, як Марина тримала ту блузу і стало соромно. Дуже.
Вранці Марина встала не говорить із чоловіком. Мовчки зібралася, випила каву. В коридорі забутий старий колючий шарф свекрухи.
Поїду до вашої мами, мовить Марина.
О, миритись? сподівається Тарас.
Ні. Відвезу шарф. І поставлю крапки над «і». Це мій діалог.
Марина за годину вже дзвонила у двері свекрухи. Та відкрила не зразу, у рушнику на голові, з запахом валерянки.
Прийшла ще добити? зітхає Людмила Степанівна. Проходь, подивися, що ти наробила
Марина іде на кухню, кладе шарф на стіл.
Людмило Степанівно, не театр, спокійно каже. Я вас поважаю як маму мого чоловіка, але й себе поважаю. Ви мене вчора при всіх принизили.
Я? Я добро хотіла
Ви добре знаєте, що принесли сміття. Дарувати сміття на ювілей це знущання. Якщо хочете подарунок спитайте, що мені треба. Не хочете витрачатись прийдіть із квітами, але без такого Але ще раз ніколи не приносьте мені під виглядом турботи хламу. Я не звалище. Я жінка вашого сина. І якщо хочете колись бачити онуків і щоб ми приходили, доведеться це прийняти.
Свекруха аж рота відкрила. До такого від неї точно не звикли.
А якщо не прийму? зло питає.
Будемо спілкуватися лише за всіма правилами, як чужі. Вибір ваш.
Обернулася, вже біля дверей додала:
І, до речі, «Олівє» всім сподобалось. Бо з любовю, а не з жовчю.
Вийшла на вулицю, вдихнула ранкове повітря. Легко стало на душі: за пять років перший раз не жертва.
Увечері Тарас приходить із гігантським букетом троянд.
Мама телефонувала, ніяково каже.
І що?
Каже ану, маєш характер! І трохи, нібито, переборщила. Сказала, пальто здасть у секонд, якщо тобі не треба.
Марина засміялась. Ото вже перемога маленька, але своя!
Хай здає, може, комусь і пригодиться. А ми ці вихідні у ресторан! Бо хочу справжнє свято. У тій сукні, яку сама виберу.
Йдемо і ніяких балачок про економію. Ти заслужила.
Відтоді і в родині, і в шафі був лад. Людмила Степанівна не стала святою бурчати не перестала, але з подарунками обережніше: тільки конверти з гривнями, бідкаючись, що нинішня молодь часом сама не знає, чого хоче! А Марині було байдуже. Головне ніяких нафталінових «привітів з минулого» в її гардеробі!
*Поставте вподобайку, якщо впізнали себе серед персонажів. І не забудьте підписатись тут ще чимало веселих, а місцями іронічних історій з життя!
