Свекруха приїхала «рятувати» сина від застуди, а мене відсунула, як непотрібну річ
Іноді мені здається, що найважче у житті жінки — це не вагітність, не побут, навіть не чужі хвороби. Найстрашніше — це боротися за право бути дружиною, коли поруч з’являється свекруха, готова пожертвувати всім заради «улюбленого хлопчика». Хлопчику, до речі, вже тридцять три. І він сам може відрізнити простуду від кінця світу. Але не для своєї мами…
Мій чоловік Тарас захворів. Звичайна застуда: нежить, кашель, невелика температура. Ніякого ковіду, смак на місці, тест негативний, лікар поставив діагноз без паніки — вірус. Гарячий чай, провітрювання, вітаміни за бажанням. Він не лінувався — і до магазину сходив, і посуд помив. Я ж на сьомому місяці, важке мені не можна. Роботу не кинув — начальник у нього строгий, приватник, і відпрашуватися зайвий раз ризиковано. Зарплата невелика, але стабільна. А я ось-ось у декреті, кожна гривня на вагу.
Ми з Тарасом робили все за рекомендаціями: теплий плед, чай з малиною, редька з медом — я оточила його турботою, як могла. І все було спокійно, поки він — від втоми — не промовився про хворобу у дзвінка мамі. Тій самій, яку ми не хотіли турбувати. І за годину — вона вже в автобусі. Останній вечірній рейс, хоча ми живемо в іншому районі Києва. На годиннику була пізня ніч, а вона вже стояла біля дверей.
Тарасу довелося встати, зустріти її, бо я, у положенні, в такий час по місту не піду. І ось вона — гроза небесна — заходить у квартиру і відразу бере все під контроль. Перша настанова: «Вікна не відчиняти! Сквозняк вб’є хворого!» Друга: «Неси окріп! Я коріння привезла, треба терміново запарити!» — і це серед ночі. Третя: «Ти, невістко, іди в іншу кімнату. Тобі народжувати, а ти тут мікробів наловтаєшся.»
З цього моменту я ніби перестала існувати. Я — доросла жінка, дружина, майбутня мати — була виключена з рівняння. Мама тепер лікує. Мама знає краще.
Вона подзвонила його начальнику і, попри протести Тараса, заявила, що син тяжко хворий і на роботу не вийде. «Знайдеш іншу роботу, а здоров’я не купиш!» — гаркнула вона в трубку і відклала. Тарас сидів блідий, не знаючи, що відповісти. Я намагалася заперечити — марно.
Потім я принесла вітаміни, які порадив лікар. Вислухала лекцію про те, що це все «хімія» та «дірки від бублика». Купила яблука — почула, що в імпортних фруктах одна отрута. Приготувала улюблений Тарасів борщ — отримала догани: «Лише курячий бульйон допомагає при простуді!» Але біда в тому, що він з дитинства не переносить курку, його від неї нудить.
Вона почала наповоляти щогодинної воліжної прибирання з хлоркою. А те, що від запаху чоловіка нудить — її не хвилює. Головне — щоб за радянськими звичаями. Ліки купуй, коріння запарюй, звіти приймай, а сама — сиди і не втручайся.
Я більше не могла стримуватися. Під час вечері спробувала обережно, ввічливо, з повагою заговорити. Мовляв, мамо, дякую, звичайно, але давайте якось разом, я ж теж переживаю за чоловіка… Вона перебила: «Ти ще нічого не тямиш. Де у вас тут гомеопатія продається?»
Я попросила Тараса — нехай скаже, щоб мама поїхала додому. М’яко, спокійно. Він мовчить. Він її боїться. Він вирішив терпіти. А я не можу. Бо скоро пологи, і я вже розумію: як тільки народиться дитина, все повториться. Вона буде лікувати, годувати, наставляти. Мій голос — знову не врахують.
І я боюся. Не лише за себе. Я боюся, що за час його «лікарняного» начальник справді знайде заміну. А що тоді? Ми залишимося без доходу? А мама — допоможе? Зі своєю пенсією? Я й так економлю на собі, щоб дитина була в безпеці.
А зараз я сиджу сама на кухні, слухаю, як вона за дверима командує, і розумію — ця боротьба тільки починається. Тільки я більше не готова мовчати. Бо це — моя родина. І моя дитина. І моє життя. І я маю на нього повне право.
