Моя свекруха все життя боготворила своїх дочок. А тепер доглядати за неї на старість мусимо саме ми.
У неї троє дітей. Мого чоловіка, Дмитра, вона народила останнім. І, схоже, для неї він завжди був зайвим. Вся її любов діставалася двом старшим — Олені та Марійці. Їм вона допомагала у всьому: з ремонтом, дітьми, покупками, боргами. А нас із Дмитром ніби й не існувало.
За вісім років шлюбу ми не отримали від неї ані крихти допомоги. Жодних подарунків, дзвінків, візитів. Нас не запрошували на сімейні свята, дні народження онуків, навіть на її власний ювілей. Розмовляла вона з нами рідко й сухо — якщо взагалі знаходила час.
Коли в нас народився син, я таємно сподівалася: може, онук розтопить лід. Та ні. Свекруха навіть не приїхала подивитися. Кинула в трубку: «Шкода, що не дівчинка» — і все. Тоді Дмитро дуже переживав, шукав причину, чому він їй не рідний. А потім змирився. Ми трималися лише моїх батьків. Саме вони підтримували нас, забирали онука, коли ми працювали у дві зміни, допомагали з продуктами, морально, з будь-яким питанням.
Свекруха давно стала для нас чужою. Ми вітали її зі святами смс — і на цьому спілкування закінчувалося. Здавалося, що цей розділ життя вже давно закритий.
Та все змінилося, коли вона потрапила до лікарні. Лікарі поставили жахливий діагноз — хворобу, після якої людина втрачає рухливість і потребує постійного догляду. Дмитро, як тільки дізнався, одразу кинув роботу й поїхав до неї, незважаючи ні на що. Повернувся іншою людиною — злим, розгубленим, зламаним. Він завжди був добрим, справедливим, а тут уперше в житті не стримався на крик.
Виявилося, що після виписки матір потребує цілодобового нагляду. Її дочки швидко зібрали «сімейну раду» — і вирішили, що саме ми з Дмитром маємо це на себе взяти. Мовляв, у однієї малюк на грудях, у іншої — будинок під Києвом, і їхати до матері їй незручно. Жодного слова про те, що ми теж працюємо, що в нас свій син, що ми взагалі ніколи не були з нею близькими.
Пропозиція «віддати» нам її квартиру звучала, як жалюгідний подарунок. Особливо якщо врахувати, що все майно свекруха вже давно переписала на дочок. Хатину в області — Олені. Авто — Марійці. Як кажуть, «за турботу». А тепер раптом згадали про брата, якому завжди діставалися огризки. Та коли Дмитро відмовився, його почали звинувачувати в безсердечності, кричати, що вАле я вже змучена, і не збираюся жити заради людини, яка весь цей час робила вигляд, що нас немає.
