Олена складала кухонні рушники новенькі, з ніжним квітковим візерунком, коли телефон завібрував. Вона зітхнула: чотири пропущені від Катерини, подруги з роботи. Напевно, нічого важливого. Олена повернулася до шафи, але телефон знову завібрував.
«Лено, чому не береш?» Катерина залопотіла. «Ти знаєш, що у Тетяни Михайлівни ювілей у суботу?»
Олена завмерла, міцно стискаючи рушник у руці.
«Який ювілей?»
«Сімдесять пять. Світка мені дзвонила, вона запрошена з Андрійком. Каже, Тетяна розіслала запрошення ще два тижні тому.»
Рушник випав з рук Олени. Тридцять два роки шлюбу з Ігорем, і жодного разу вона не пропускала родинних свят. А тепер ювілей Тетяни Михайлівни, і ні слова.
«Може, забули?» прошепотіла Олена, хоч сама в це не вірила.
«Забули? Світка казала, список на двадцять осіб. Усі запрошені: брати Ігора з дружинами, навіть колишня сусідка з пятого поверху.»
Олена сіла на табурет. Спогади нахлинули: як доглядала за свекрухою після операції на жовчному, як віддала свої відпускні, щоб та вставила зуби, як сиділа з онуками, коли всі були зайняті.
«Знаєш що,» продовжила Катерина, «це все через той торт минулого Нового року. Памятаєш, який не той купила?»
«Кать, торт тут ні до чого. Вона просто завжди вважала мене чужою.»
Двері з грюком відчинилися повернувся Ігор. Олена швидко попрощалася з подругою.
Чоловік увійшов у кухню, струшуючи дощові краплі з волосся, наче хлопчина. Олена подивилася на зморшки біля його очей, знайомі риси. Тридцять два роки разом. І все одно чужа.
«Ігор, у твоєї мами ювілей у суботу?» спитала вона, намагаючись зберегти рівний голос.
Він завмер біля холодильника, не обертаючись.
«Так, щось планується.»
«Чому мені не сказав?»
Ігор відчинив холодильник і уважно розглядав його вміст, ніби бачив уперше.
«Мама не хоче великого свята. Тільки найближчі.»
«Найближчі,» повторила Олена. «А я не з них?»
«Лено, навіщо це зараз? Ти ж знаєш маму. У неї свої примхи.»
«Примхи?» Олена відчула, як щось спалахнуло всередині. «Я терпіла її примхи тридцять два роки! Це не примхи, Ігоре, це… це…»
Вона не знайшла потрібного слова й просто махнула рукою.
«Я доглядала її після операції, коли ти був у відрядженні. Віддала свої відпускні, щоб вона зуби вставила. Сиділа з онуками, коли Ірка на море їздила. Тридцять два роки намагалася бути гарною невісткою. І ось воно як?»
Ігор потер перенісся.
«Лено, треба рахувати кожну дрібницю? Хто кому що винен?»
«Я не рахую!» голос Олени здригнувся. «Я просто хочу бути частиною родини. Твоєї родини. Невже це так багато?»
Ігор глибоко зітхнув і сів на стілець.
«Послухай, ти перебільшуєш. Мама просто хоче тихого свята.»
«Тихого? На двадцять осіб?» кожне слово різало Олені горло. «І навіть сусідку з пятого поверху запросили!»
«Звідки ти…?»
«Хіба це важливо?» вона схопила кухонний рушник і почала нервово витирати вже суху стільницю. «Тридцять два роки, Ігоре! Що я зробила не так? Скажи мені!»
Ігор простягнув руку, але вона відст
