Завжди думала, що нам з чоловіком пощастило. І з його родиною теж. Артем — добрий, спокійний, врівноважений. Його мати, Марія Іванівна — інтелігентна, тактовна жінка, яка вміє дотримуватися меж і не лізти в чужі справи. Головне — ніколи не робила мені прямих зауважень, все говорилося м’яко, з повагою. Ми справді дружили. Навіть у дрібницях не було конфліктів, і я наївно вірила, що це й є та «ідеальна свекруха», про яку розповідають у казках.
Сестра чоловіка, Оксана, жила у Львові, вийшла заміж давно, але дітей не спішила заводити. Казала, хоче пожити для себе, зробити кар’єру, подорожувати. Тому першими онуками Артема та Марії Іванівни стали наші діти — Максим і маленька Софійка.
Свекор зі свекрухою души в них не чаяли. Подарунки, святкування, увага, теплі слова, безліч фото на полицях — все це створювало відчуття справжньої родини. Навіть Софійка називала бабусю «другою мамою». Я була щаслива, що мої діти отримують стільки любові. А Марія Іванівна не раз казала:
— Ви зробили нас найщасливішими! У вас такі чудові діти. Сподіваюся, Оксаночка теж колись подарує нам таку радість.
І ось цей день настав. Минулої осені Оксана подзвонила й повідомила, що вагітна. Радість у будинку була такою великою, що здавалося, стіни не втримають — сльози, дзвінки родичам, обговорення імен. Навіть моя Софійка бігала по хаті з криками: «Скоро в мене буде двоюрідна сестричка! Або братик!»
Але, як часто буває, справжні тріщини у відносинах проявляються саме в моменти щастя.
Все почалося зі звичайної прогулянки в парку. Я гуляла з Максимом, годували качок біля ставка. Назустріч нам трапилась сусідка — Ганна, з якою ми частувалися, поки жили в старому будинку. Обмінялися кількома фразами, і раптом вона питає:
— Ну що, Оксана вже народила?
— Ні, ще чекаємо. Вже зовсім скоро, — відповіла я з усмішкою.
І тут вона вимовила фразу, від якої у мене похололо всередині:
— Ну що ж, тепер у твоєї свекрухи з’являться справжні онуки. Усе зміниться, ти ж розумієш.
— Як це справжні? — перепитала я, не вірячи своїм вухам.
— Ну, ти ж не донька їй. Це одне. А коли у власної доньки дитина — то зовсім інше, рідніше якось, ближче. Зрозумієш згодом.
Я пішла, наче в тумані. Ця проста, ніби невинна фраза пройняла мене наскрізь. Виходить, мої діти — «ненастоящі»? Тому що народилися не від дочки, а від сина? І якщо так думають сусіди — чи невже й моя свекруха, така розумна й добра, теж так вважає?
Довго не могла викинути ці думки з голови. Згадувала все: як Марія Іванівна тримала Софійку на руках, як грала з Максимом у шахи, як називала їх своєю «радістю». Невже це все було… ненасправді? Або було, але тепер зміниться?
Оксана народила хлопчика. Його назвали Дмитриком. І справді, з того дня багато чого стало іншим. Принаймні, я почала помічати те, чого раніше не бачила.
Фото Максима й Софійки поступово зникли з полиць, а їхнє місце зайняли знімки Дмитрика. До гостей стали запрошувати нас рідше. А в розмовах все частіше лунали: «Ось у Оксани…», «Ось Дмитрико такий розумничка…», «Ось би Софійці й Максимові вчитися у братика».
Я не заздрю. Я не ревную. Але мені боляче.
Тому що я старалася. Тому що я любила й вірила в щирість цих відносин. Тому що мої діти — такі ж онуки, такі ж рідні, хоч і через сина. А тепер я сиджу й думаю: чи є правда в цих жорстоких словах Ганни? Невже свекруха справді ділить онуків на «справжніх» і «не зовсім»?
Я не хочу сварки. Не хочу з’ясовувати. Але гіркота лишається. Гіркота від усвідомлення, що, можливо, навіть любов іноді має умови. Навіть до дітей. Навіть до онуків.
Дівчата, скажіть: було у вас таке? Чи ділили ваших дітей у сім’ях? Або, може, це лише моє хворе сприйняття?
Важко змиритися з думкою, що іноді кров — не завжди вода, і родинні зв’язки можуть мати свою ієрархію. Але якщо хтось не бачить цінності в твоїй любові, це не означає, що вона нічого не варта. Істинна родина — це не лише спільні гени, але й безмежна прихильність у серці.
