Коли я виходила заміж за Тараса, думала, що в нас усе буде добре. Були молоді, закохані, сповнені мрій. Він — студент технічного університету, я — на останньому курсі педагогічного. Обоє з провінції, обоє мріяли залишитися у Києві, де навчалися. Після весілля взяли іпотеку на однокімнатну квартиру в спальному районі. Здавалося, що ось воно — початок дорослого життя. Усе буде, якщо старанно працювати.
Але через рік усе пішло шкереберть. Я завагітніла, втратила підробіток. Моя стипендія та дрібні гонорари вже не рятували. Тарас працював, але його зарплати ледь вистачало на їжу. Платежі за іпотеку що місяць витягували з нас останнє. Тоді ми вирішили: здаватимемо квартиру, а самі переїдемо до свекрухи. Тимчасово, казали собі. Лише на пару років, доки не станемо на ноги.
Мати Тараса, Надія Степанівна, на той час уже пішла на пенсію — офіційно, хоча їй щойно виповнилося п’ятдесят. Жінка енергійна, доглянута, завжди з макіяжем, у нових блузках. Від початку нашого шлюбу не лізла у відносини, не дзвонила кожні п’ять хвилин, не нав’язувала, «як правильно». І я спершу була впевнена — пощастило. Спокійна, розсудлива, культурна. Ще й чого?
Коли ми з чоловіком сказали їй про переїзд, вона зітхнула, але пустила. Без ентузіазму, але терпляче. Ми зайняли маленьку кімнату, поставили дитяче ліжечко. Я все сподівалася, що коли народиться дитина, свекруха допоможе. Ну, хоча б спершу: погодувати, поки я посплю, тримати на руках, поки в душ зайду. Але вже у пологовому, коли Тарас привіз перші фото сина, вона сказала фразу, яку я ніколи не забуду:
— Запам’ятай: я сина виростила. А тепер у мене заслужена пенсія. Я бабуся, а не безкоштовна няня.
Я тоді навіть слів не знайшла. Плакала вночі, пригортаючи маля до грудей. Адже це був її онук. Кров. А вона дивилася на нього, як на чужого. Холодно. Байдуже.
Але вибору не було. Ми продовжували жити разом. Я хапала всі підробітки: писала статті, перевіряла тести, перекладала тексти. Грошей ледь вистачало на підгузки та їжу. А свекруха… Жила своїм життям. Вранці йшла на фітнес, увечері — з подругами до театру. Телевізор вмикала на повну гучність, коли дитина засинала. Про допомогу не проси — це «не її обов’язок».
Моя мама, яка живе у Вінниці, дивувалася:
— Та я б від онука не відходила! Це ж щастя! Як можна бути такою байдужою?
Та що з того? Батьки далеко, працюють. Допомогти не можуть. А в нас — постійний цейтнот.
Коли син підріс, ми віддали його до ясел. Я відразу влаштувалася на роботу. Зарплата була невелика, але стабільна. Мріяла вирватися з бідності, швидше погасити іпотеку та жити окремо. Усе було непогано, але син почав постійно хворіти. То температура, то кашель, то ротавірус. Я без кінця сиділа на лікарняних. Директор почав кривитися, колеги — перешіптуватися. Одного разу прямо сказав:
— Нам потрібна співробітниця, а не мати-одиначка. Або ви перестанете зриватися, або шукайте іншу роботу.
Я, стиснувши зуби, підійшла до свекрухи. З надією:
— Надіє Степанівно, чи могли б ви посидіти з онуком пару днів, поки я в офісі?
Вона відсунула каву й спокійно відповіла:
— Годину-дві — можу. Але цілими днями? Ні. Це вже нянчити. Я втомилася у житті. Мені тепер відпочити хочеться.
І все. Без краплі співчуття. Я вийшла з кухні з таким комом у горлі, що ледь дихала.
Ми з Тарасом вирішили: знайшли приватним няню. Заплатили. Дорого, але дешевше, ніж звільнятися та втрачати стаж. А свекруха продовжувала жити поряд, проходячи повз дитину, немов повз меблі.
Парадокс: за живої й здорової бабусі ми мусили платити чужій людині за те, що могла б зробити вона — з любові, з бажання допомогти, зі звичайної людської участі. Але Надія Степанівна жила за принципом: «Моє життя — лише моє життя. Ваші діти — ваша голова біль».
Так, формально вона не зобов’язана. Але як пояснити це шестимісячній дитині, яка тягне до неї ручки, а вона обертається й іде геть?
Зараз синові вже три роки. Ми поступово вибралися. Зросли у зарплатах, повернулися у свою квартиру. З іпотекою ще боремося, але живемо окремо. Свекруха іноді дзвонить, питає, як онук. Але, як і раніше, не проявляє ініціативи. Ні пропозицій погуляти, ні бажання приїхати на день народження. Просто «бабуся на папері».
І знаєте, що найгірше? Він її не пам’ятає. Зовсім. І якщо колись запитає: «А в мене є бабуся?» — я навіть не знатиму, що відповісти.
А ви як вважаєте? Бабуся зобов’язана допомагати? Чи має право жити для себе? Де та межа між особистим життям і людською теплотою?
