Свекруха ледве не вбила мого сина своїми «турботливими» методами. А чоловік тільки плечима знизав…
Я не знаю, як пояснити це Вікторії Олексіївні, своїй свекрусі, але вона, схоже, зовсім не усвідомлює, що її сліпа «любов» та домашня медицина можуть забрати життя моїй дитині. Так, у нас із нею, начебто, одна мета — виростити здорового, щасливого онука. Але її методи все частіше перетворюють моє життя на пекло, а мого сина — на піддослідного кролика.
Все почалося, коли Денис пішов у садочок. Йому щойно виповнилося три, і, як це буває, він почав хворіти майже щотижня. Два дні в групі — і знову температура, нежить, кашель, вітрянка… Я після декрету повернулася на роботу у страховий відділ, і ніхто там не давав поблажок. Лікарняні — це особиста проблема. Довелося просити допомоги у свекрухи. Вона живе поруч, на пенсії, погодилася із задоволенням.
Але швидко з’ясувалося, що Вікторія Олексіївна у медицині не тямить зовсім, при цьому впевнена, що знає все. Вона почала «лікувати» Дениса самостійно: сиропчики, краплі, пігулки — усе за порадою сусідки чи з телевізора. Я залишала інструкції: що, коли і в якій дозуванні. Але свекруха просто ігнорувала мої записки. А я мовчала. Бо не могла залишити сина самого, а більше просити було ні в кого.
Мовчала доти, доки одного разу Дениса не почало давити. Я повернулася з роботи раніше — інтуїція, доля, не знаю. Йому вже пухло обличчя, очі налилися кров’ю, губи посиніли. Я одразу зрозуміла — алергія. Знайшла в холодильнику ампулу дексаметазону, яку тримала на екстрений випадок, зробила укол. За півгодини син почав дихати.
Я ледве не збожеволіла. А потім відкрила аптечку свекрухи — і все стало ясно. Вона дала дитині одночасно сироп від кашлю, краплі «для імунітету» і якісь різнобарвні драже, які їй «порадила сусідка з третього поверху». Саме ці «імунні краплі» і спричинили жахливу реакцію.
Я більше не могла мовчати.
— Вікторіє Олексіївно, будь ласка, не давайте Денису нічого, що я не затвердила. Усі потрібні ліки я залишаю, підписую, пояснюю. Він міг померти!
— Оленько, ну що ти… Я ж хотіла, щоб швидше одужав. Та й що там такого — кашель та соплі. Сиропчик дала, крапельки…
— Ці крапельки його й вбити могли! Чому ви не викликали швидку?!
— Ну, швидка… А раптом даремно? Та й ти ж прийшла вчасно, усе обійшлося. Хіба від любові хтось помирав?..
У цю мить у кімнату увійшов чоловік.
— Що у вас тут за розбірки?
Свекруха з натякнутою обрагою:
— Твоя дружина каже, що я погано доглядаю за Дениском. Напевно, тепер вона сама з ним сидітиме.
— Олю, ну навіщо ти так? — втрутився Олег. — Мама ж нам допомагає: і їжу варить, і за дитиною дивиться. Чого ти її лаєш?
— А ти знаєш, що через її «допомогу» Денис ледь не помер? Що вона його нагодувала так, що в нього пішла страшна алергія? Якби я запізнилася, його б не врятувати.
— Та годі, усе ж закінчилося добре! Мама більше не даватиме ліків, правда, мам?
— Звичайно. Я ж як на краще хотіла…
А потім він сказав, як відрізав:
— Усе, досить. Давайте повечеряємо, я голодний.
Мені хотілося заревти. Але я промовчала. А коли Вікторія Олексіївна пішла, я спробувала поговорити з Олегом.
— Ти взагалі зрозумів, що сталося? Ти бачив, в якому стані був твій син?
— Бачив. Але мама ж пообіцяла, що більше не буде.
— Пообіцяла… А де гарантія, що завтра не дасть щось інше?
— Ти ж знаєш, вона любить Дениса. Що мені тепер робити? Наняти няню?
— Так!
— Тобто ти моїй мамі не довіряєш, а чужій жінці — так?
— Після того, що я побачила — так. Бо чужа няня, принаймні, не буде експериментувати з ліками. Я почну шукати. І, якби ти сам бачив, як він давився, ти б мене зрозумів.
Вночі я не могла заснути. Усе здавалося — Денис знову синіє, а я не встигаю. Я застрягла в ліфті, а він там, самотній, і поруч лише «турботлива» бабуся з жменею пігулок.
Вранці я відкрила ноутбук і почала шукати няню. Може, вона буде чужою, але я точно зможу навчити її слідувати інструкціям. А головне — вона не приховуватиме від мене, чим годувала мою дитину.
Може, свекруха й хотіла якнайкраще. Але дуже часто шлях до реанімації вимощений саме такими намірами.
