Ой, слухай, я просто в шоці: свекруха хоче до нас переїхати, а свою квартиру віддати доньці.
Мене звати Олеся, мені тридцять шість, я одружена з Дмитром, і ми разом вже майже десять років. У нас росте донечка Мар’янка — їй незабаром шість. Обоє працюємо, стараємося, як можемо, і будуємо наше життя, нікого не тягнучи за собою. Але, здається, моя терпінка ось-ось лусне.
Від самого початку наш шлюб ніхто не підтримував. Жодної копійки нам не дали на старт. Спочатку ми з Дмитром тісно жили в орендованій кімнаті, платили за неї, працювали майже без вихідних. Мета була одна — назбирати на перший внесок у кредит і нарешті мати своє. Відпустка? Яка вже відпустка. Навіть нову блузку собі не дозволяли. Усе тільки по необхідності, усе за списком.
Через три роки такого життя ми нарешті купили двокімнатну у центрі. Так, у кредит. Так, тягар ще той. Але це було НАШЕ. Ми пишалися собою. Залишилося платити ще кілька років, але вже було легше дихати. Ми були щасливі — просто тому, що жили самі. Ніхто не вказував, коли мити підлогу, чим годувати дитину й куди класти шкарпетки. Наш світ був — наш.
А потім настав вечір, який усе змінив. Я повернулася з роботи — втомлена, але радісна, адже вдома мене чекали коханий чоловік і донька. Але разом із ними на кухні сиділа його мама — моя свекруха Галина Петрівна. Вона виглядала дуже задоволеною, наче принесла добрі новини. Я помилялася.
— Олесю, я прийняла рішення, — серйозно сказала вона. — Я збираюся переїхати до вас. А свою квартиру віддам Тетяні.
Світ перед очима почав розпливатися.
Тетяна — молодша сестра Дмитра. Двоє дітей, жодного офіційного шлюбу, постійні борги й нескінченні проблеми. Свекруха все життя з неї пилинки здувала. Усе Тетяні, усе заради неї. Дмитро завжди був на другому плані. А тепер, виходить, і наше життя має їй жертвуватися.
Я намагалася стриматися.
— Вибачте, Галино Петрівно, але у нас ж двокімнатна квартира. Ми тут утрьох ледь поміщаємося. Куди ви тут збираєтеся розміститися?
— Та що ти переймаєшся, доню! — защебетала вона. — Я приходитиму лише ввечері, поїм і спати ляжу. Весь день на вулиці. З онукою допоможу, у домі приберуся, тобі легше буде. Ну не виганяти ж мені доньку з дітьми на вулицю — у неї ж нічого нема!
А в нас, виходить, усе є? Ми за це «усе» себе по краплі збирали, ночами не спали, щоб донька жила в тиші й теплі, щоб ми відпочивали у своєму кутку. Я не з тих, хто легко здається, і прямо сказала:
— Вибачте, але я проти. Не хочу, щоб хтось нав’язувався до нашого дому. Я тут господиня. Ми самі собі цей затишок вибудовували.
Свекруха змінила тон. Зникли «донечки» й «допомога». З’явилися звинувачення, що я егоїстка, що думаю лише про себе. Що ось вона, стара жінка, не може кинути свою доньку в біді, а я, бачте, думаю про свій комфорт.
Дмитро… Він сидів мовчки. Мовчки! Наче це не його мати збирається порушити наш спокій, а сусідка прийшла позичити цукру. Я дивилася на нього й не пізнавала. Він застряг між двома жінками, яких любить. Тільки одна — дружина, з якою він будує життя, а друга — мати, для якої він завжди буде хлопчиком з ранцем.
Я намагалася поговорити з ним потім, коли лишилися удвох. Але він лише опустив очі й сказав: «Я не знаю, як бути. Не хочу сваритися ні з тобою, ні з мамою». А мені легко? А як бути мені, коли мені відверто кажуть: ти — запасний варіант?
І все ж я думаю, що вибору не уникнути. Рано чи пізно Дмитро матиме сказати, на чиїй він стороні. Я втомилася жити, наче мене ніхто не питає. Я маю право на дім, де мені спокійно. Де не треба озиратися, що подумає свекруха. Де моя донька не чутиме, як бабуся за її спиною вирішує, хто у цій родині важливіший.
Я не знаю, до чого це все приведе. Але знаю точно одне — я не віддам свій дім. Я не дозволю зруйнувати те, що ми з Дмитром будували роками. Навіть якщо заради цього мені доведеться боротися з його власною матір’ю.
