Учора свекруха зібрала всю родину, щоб оголосити, кому що дістанеться. Я чудово розумію, що мене можуть осудити, але мені просто до болі шкода мого чоловіка. Ввечері його мати — Олександра Іванівна — влаштувала родинні збори. Прийшли усі: діти, онуки, невістки. Здавалося, буде звичайне чаювання. Та ні. Вона зібралася, щоб оголосити… хто і що отримає після її смерті. Так-так, саме так. Розподілила майно заздалегідь, щоб, як вона сказала, «потім не було сварок». Але після цієї розмови мир у родині навряд чи зберігся.
Коли Олександра Іванівна промовила: «Квартира в центрі міста дістанеться молодшому — Дмитру», — у мого чоловіка, Ярослава, аж руки затремтіли. А потім вона додала: «А старшому синові, Ярославу, я залишаю дачний будиночок у селі. Софія (це я) отримає родинні коштовності та посуд від бабусі. Решті — хто акції, хто мультиварку, хто дідусеві старовинні годинник». Усі, хто сиділи за столом, переглянулися. М’яко кажучи — оніміли. А в мені аж все стиснулося від несправедливості.
Коли гості почали розходитися, Ярослав, незважаючи на збентеження, підійшов до матері. Запитав спокійно, без докорів:
— Мамо, чому ти так усе поділила? Я не сперечаюся, це твоє право. Але можна було й інакше. Поясни мені — чому?
І ось, що вона відповіла. Виявилося, що в молодості батьки все вкладали саме в Ярослава. Сподівалися, що він стане дипломатом, буде жити й працювати за кордоном. Пишалися ним, допомогли влаштувати розкішне весілля. І онуком займалися, коли ми були молоді. Отже, за її словами, старший син уже отримав свою частку турботи, уваги та підтримки.
А ось Дмитра, молодшого, вони завжди недолюблювали. То робота, то клопоти, то старший із проблемами… Ось і виріс Дмитро якимось загубленим. Навчання кинув, кар’єри не зробив, одружився з першою, хто погодилася. Зараз живе з дружиною та дитиною у квартирі її батьків. Він — вдома з малюком, вона — на роботі, заробляє більше. Власного життя їм не видно, на іпотеку навіть думати страшно. Олександра Іванівна сказала: «Він слабкий, бо ми його тоді не підтримали. Хочу, щоб хоч квартира в нього була».
Але ось у чому річ — ми з Ярославом не паразитуємо на батьках. Ми взяли кредит, купили своє житло, працюємо. Ми намагалися самі. І чому тепер виходить, що нас позбачиАле, може, саме цей урок і потрібен нам усім — що родинна любов не міряється грошима чи майном, а справжня справедливість часом криється в речах, які не піддаються розподілу.
