Свекруха образилася на «подарунок»: стару мебель вважає образою
Я заміжня вже три роки. Дітей поки нема, хоча думки про материнство давно кружляли повітрям. Увесь цей час ми з чоловіком жили в орендованій квартирі в центрі Чернігова — не тому що не могли собі дозволити щось краще, а тому що моя свекруха, Людмила Михайлівна, не пустила нас до своєї однокімнатної квартири, яка багато років стояла пусткою.
Вона виростила Івана — мого чоловіка — сама. Квартиру їй колись дали від трикотажної фабрики, де вона пропрацювала двадцять років. Пізніше вона знову вийшла заміж.
— Мій вітчим був доброю людиною, він справді став мені батьком, — розповідав чоловік. — Але з матір’ю у них постійно були сварки. Вона завжди скаржилася, що грошей мало, їй усього замало.
У вітчима була донька від першого шлюбу. Він хотів усиновити Івана, але Людмила Михайлівна була категорично проти — боялася втратити державні пільги. Коли вона переїхала до нового чоловіка, свою квартиру просто замкнула на ключ. Там навіть ремонту не було, вона вирішила не здавати — мовляв, немає сенсу.
Після весілля ми просили її дозволити пожити в тій квартирі — скромно, але своє. Але свекруха й слухати не хотіла:
— Ми ось-ось розведемося, — заявила вона, — він жадібний, лінивий, ні до чого не придатний. Я з ним лише через вигоду. Розведемося — і куди мені йти, якщо ви вже там оселитеся?
І справді, незабаром вона подала на розлучення. Але від чоловіка їхати не поспішала. Несподівано сталося лихо — вітчим помер. Людмила Михайлівна була впевнена, що тепер двокімнатна квартира дістанеться їй. Але виявилося, що спадщина записана на його доньку.
Тоді ж померла і моя бабуся, яка ще за життя переписала на мене свою затишну двокімнатну. Ми з чоловіком почали там ремонт, планували переїзд. Але все перекреслила істерика Людмили Михайлівни.
— Я ж його на руках носила, поки та, його донька, навіть у гості не заходила! Я йому й борщі варила, і ліки носила. А тепер вона, та Олена, буде жити в Києві у спадщині, а я — у сирій однушці! Ось вам і справедливість! — кричала вона в телефон.
Усі ці біди вона влаштувала собі сама: сама відмовилася від усиновлення, сама не хотіла жити з нами. Сперечатися було марно. Довелося їй повертатися в ту саму порожню, закинуту однокімнатну квартиру. Там ні меблів, ні належних умов. Голі стіни.
Чоловіку стало її шкода. Він вирішив трохи облаштувати житло, хоча б зробити косметичний ремонт. Я, у свою чергу, запропонувала перевезти туди бабусину мебель — ми все одно планували її замінити на нову. Все було чисте, міцне — хоч і не свіже.
Частину речей Людмила Михайлівна встигла вивезти з квартири померлого чоловіка, але там була переважно вбудована техніка, яку й виносити не мавМи одружилися вже три роки. Дітей поки нема, хоча думки про материнство давно кружляли повітрям. Увесь цей час ми з чоловіком жили в орендованій квартирі в центрі Чернігова — не тому що не могли собі дозволити щось краще, а тому що моя свекруха, Людмила Михайлівна, не пустила нас до своєї однокімнатної квартири, яка багато років стояла пусткою.
Вона виростила Івана — мого чоловіка — сама. Квартиру їй колись дали від трикотажної фабрики, де вона пропрацювала двадцять років. Пізніше вона знову вийшла заміж.
— Мій вітчим був доброю людиною, він справді став мені батьком, — розповідав чоловік. — Але з матір’ю у них постійно були сварки. Вона завжди скаржилася, що грошей мало, їй усього замало.
У вітчима була донька від першого шлюбу. Він хотів усиновити Івана, але Людмила Михайлівна була категорично проти — боялася втратити державні пільги. Коли вона переїхала до нового чоловіка, свою квартиру просто замкнула на ключ. Там навіть ремонту не було, вона вирішила не здавати — мовляв, немає сенсу.
Після весілля ми просили її дозволити пожити в тій квартирі — скромно, але своє. Але свекруха й слухати не хотіла:
— Ми ось-ось розведемося, — заявила вона, — він жадібний, лінивий, ні до чого не придатний. Я з ним лише через вигоду. Разведемося — і куди мені йти, якщо ви вже там оселитеся?
І справді, незабаром вона подала на розлучення. Але від чоловіка їхати не поспішала. Несподівано сталося лихо — вітчим помер. Людмила Михайлівна була впевнена, що тепер двокімнатна квартира дістанеться їй. Але виявилося, що спадщина записана на його доньку.
Тоді ж померла і моя бабуся, яка ще за життя переписала на мене свою затишну двокімнатну. Ми з чоловіком почали там ремонт, планували переїзд. Але все перекреслила істерика Людмили Михайлівни.
— Я ж його на руках носила, поки та, його донька, навіть у гості не заходила! Я йому й борщі варила, і ліки носила. А тепер вона, та Олена, буде жити в Києві у спадщині, а я — у сирій однушці! Ось вам і справедливість! — кричала вона в телефон.
Усі ці біди вона влаштувала собі сама: сама відмовилася від усиновлення, сама не хотіла жити з нами. Сперечатися було марно. Довелося їй повертатися в ту саму порожню, закинуту однокімнатну квартиру. Там ні меблів, ні належних умов. Голі стіни.
Чоловіку стало її шкода. Він вирішив трохи облаштувати житло, хоча б зробити косметичний ремонт. Я, у свою чергу, запропонувала перевезти туди бабусину мебель — ми все одно планували її замінити на нову. Все було чисте, міцне — хоч і не свіже.
Частину речей Людмила Михайлівна встигла вивезти з квартири померлого чоловіка, але там була переважно вбудована техніка, яку й виносити не мала сенсу, а спадкоємиця вітчима — хитра жінка — не збиралася з нею розлучатися.
