Свекруха ридала навідрив прямо на весіллі. І лишень вона знала, чому.
Юрба гостей гула: «Гірко!», долоні тріщали від оплесків, у келихах шуміло шампанське, а молодий сором’язливо цілував наречену в щоку. Потім, наче за сценарієм, вони сховалися під фатою й зіграли пристрасний поцілунок — той, що виглядав ненатурально, ніяково, майже театрально. Я все бачила. Між ними не було іскри, що народжує справжню близькість. Вони перешіптувались, сміялись — немов грали в чужу весільну виставу.
Моя близька подруга Марія видавала заміж єдину доньку — Соломію. Вона метушилась, хвилювалась, що дві хвилини витирала долоні об сукню. Коли гості розсілись за столами, вона, насупившись, потягнула мене за руку:
— Подивись, як поводиться сваха. Ніби не весілля в сина, а поминки.
Я озирнулась. Раніше матір молодого я не бачила й навіть не знала, хто вона серед усіх. Лише коли Марія вказала на жінку у сірій сукні зі сріблястими вставками, я зрозуміла — саме про неї. Вона справді сиділа у кутку за далеким столиком, з похмурим обличчям, наче її щойно зрадили. Схиливши голову, вона витирала очі хусткою. Її губи тремтіли, а в кожному зітханні було стільки болю, що навіть у мені все стислося.
— Може, погано почувається? — спробувала я бути тактовною.
— Та яка там хвороба! — махнула рукою Марія. — Вона за свою квартиру переймається! Боїться, що тепер невістка з дитиною на неї «сістиме». У сина трешка після бабці лишилась, тепер вона гадає, що моя Соломія вчепиться у неї мертвою хваткою.
— Ну ти й накрутила. Ще й не одружились, а ти вже метри ділиш, — пожартувала я, але тривога не відступала.
Я мимоволі продовжувала спостерігати за цією жінкою. Поки гості їли, сміялися, вітали молодят — вона не доторкнулась ні до салату, ні до вина. Не піднімала очі. Навіть на сина, який мав бути в цей вечір центром її світу, не дивилась.
Коли у залі знову гримнуло: «Гірко!», свекруха різко відвернулась до вікна, зціпила зуби так, що губи побіліли. Я не витримала й тихо підійшла до неї.
— Вибачте, ви… схоже, дуже засмучені. Усе гаразд?
Жінка підвела на мене погляд. У ньому грали сльози, але не слабкості — а болю, справжнього, прожитого.
— Я не можу прикидатись, — прошепотіла вона. — Пробачте, але усе це — вистава. Мій син… він не кохає цю дівчину. Соломія добра, світла. Вона щаслива, не бачить очевидного. А він… він одружується назло колишній.
Я оніміла. Не чекала такого зізнання.
— Невже… Ви певні?
— Він сам мені казав. Хотів показати тій, що «щасливий». Я благала, кричала, просила не робити цього. А він — упертий. Думає, що біль можна заглушити, завдаючи його іншим. А я дивлюсь на цю дівчину — у неї очі горять, вона всім серцем вірить у кохання. А він… він мстить. І мені від цього нудно.
— А може, усе зміниться? Люди навикають, почуття народжуються…
— Хотілося б у це вірити… — сумно сказала вона, — але совість не дає. Мені її шкода. Дуже шкода. А син… Син став чужим.
Я мовчки повернулась до столу. Марії нічого не сказала. Але через кілька днір вона сама подзвонила.
— Соломія повернулась. Речі забрала, нічого не пояснює. Ні сліз, ні крику — мовчить, як риба. Я не розумію, що трапилось. Усе ж було так добре!
— Зачекай, я приїду, — коротко відповіла я й поклала слухавку.
Я їхала до неї, стискуючи кермо до білих кісточок. Мені було нестерпно боляче за Соломію. Але щебільше — за ту свекруху. За жінку, яка розуміла, що її син руйнує чуже життя, і нічого не могла зробити. Марія й Соломія, рано чи пізно, забудуть. Переживуть. Зустрінуть інших, навчаться знову вірити.
А ось вона… Вона пам’ятатиме завжди. День, коли її син грав почуттями, як маскою. День, коли він одружився — не з любові, а з помсти. І день, коли вона одна з усіх не аплодувала. Бо не могла. Бо знала правду.
