Моя невеличка квартира — затишна, з квітами на підвіконні та старим кріслом, яке я обожнюю. Після весілля ми з Мар’яном вирішили оселитися тут, і я сподівалася, що це буде наша маленька оаза. Але не минуло й двох місяців, як мій чоловік почав нарікати, що йому далеко їздити на роботу. Спершу я гадала, що він просто втомився, але тепер ці скарги лунають щодня, і я вже не знаю, як на них реагувати. Чи поступитися і переїхати, чи стояти на своєму, адже це мій дім, моя твердиня. Але одне я знаю точно: його бурчання починає мене дратувати, і я боюся, що це лише початок наших проблем.
Ми з Мар’яном одружилися півроку тому. До весілля він жив із батьками на іншому кінці міста, а я — у своїй квартирі, яку купила за допомогою родини та іпотеки. Квартира невелика, однокімнатна, але для двох — цілком затишна. Я вклала в неї душу: пофарбувала стіни у теплий бежевий колір, повісила штори, які сама обирала, поставила полиці з книжками. Коли ми вирішували, де жити після весілля, я запропонувала свою квартиру. Мар’ян погодився: «Оленко, твій дім ближче до центру, та й своя оселя — це добре». Я була щаслива, уявляла, як ми разом готуватимемо вечері, дивитимемося фільми, будуватимемо плани. Але, схоже, мої мрії виявилися надто рожевими.
Перші тижні все було добре. Мар’ян допомагав з ремонтом, ми разом купили новий диван, навіть жартували, що наша квартира — як гніздечко для двох. Але потім він почав повертатися з роботи понурим. «Оленко, — каже, — сьогодні я півтори години добирався, пробки жахливі». Його офіс знаходиться на околиці міста, і від нашої квартири туди справді їхати годину, а то й більше, якщо затори. Я співчувала, пропонувала виїжджати раніше або шукати коротші маршрути. Але його це не влаштовувало. «Ти не розумієш, — бурчав він, — я щодня витрачаю три години на дорогу. Це не життя».
Я намагалася бути розуміючою. Говорила: «Мар’яне, давай подумаємо, як полегшити тобі дорогу. Може, авто змінимо чи каршеринг спробуємо?» Але він лише махав рукою: «Авто не допоможе, Оленко. Треба жити ближче до моєї роботи». Ближче? Невже він пропонує переїхати? Я прямо запитала, і він кивнув: «Ну так, було б простіше, якби ми зняли щось біля офісу». Я ледь не подавилася кавою. Зняти? А моя квартира? Мій дім, за який я п’ять років платила іпотеку, який облаштовувала з такою любов’ю? Просто кинути його й переїхати на інший кінець міста, тому що йому незручно?
Я намагалася пояснити, що для мене ця квартира — не просто стіни. Це мій перший серйозний крок, моя незалежність. Я пишаюся нею, навіть якщо вона маленька й не в найпрестижнішому районі. Але Мар’ян дивився на мене, як на дитину, і говорив: «Оленко, це лише квартира. Ми можемо здати її й жити там, де мені буде зручніше». Зручніше йому! А як же я? Мені, до речі, звідси до моєї роботи — двадцять хвилин пішки. І я люблю цей район — тут парк, де я гуляю, кав’ярня, де ми з подругами п’ємо каву, сусідка, яка приносить мені пиріжки. Чому я повинна все це кидати?
Ситуація загострюється з кожним днем. Тепер Мар’ян бурчить не лише про дорогу, а й про все інше. То йому тісно в нашій однокімнатній, то голосно через сусідів зверху, то «тут пахне старим будинком». Старим? Це панелька, якій тридцять років, а я щойно зробила ремонт! Я почала підозрювати, що справа не лише в дорозі. Може, він просто не хоче жити в моєму домі, тому що це «моє»? Я якось запитала: «Мар’яне, якби ми жили у твоїх батьків, ти б також нарікав?» Він завагався, а потім буркнув: «Там теж далеко, але хоч просторіше». Просторіше? Тобто моя квартира йому не підходить?
Я порадилася з мамою, сподіваючись на підтримку. Вона вислухала й сказала: «Оленко, шлюб — це компроміс. Якщо йому так важко, подумайте, як знайти середину». Але яка середина? Здати мою квартиру й переїхати туди, де зручно йому? Чи залишитися тут, слухаючи його нарікання? Я запропонувала альтернативу: нехай Мар’ян шукає роботу ближче до нас. Адже він інженер, вакансій повно. Але він лише фыркнув: «Ти що, я десять років у цій компанії, я не збираюся все кидати». А я, виходить, повинна кинути свій дім?
Тепер я в глухому куті. Частина мене хоче стояти на своєму — це моя квартира, я маю право жити там, де мені комфортно. Але інша частина боїться, що це зруйнує наш шлюб. Я люблю Мар’яна, не хочу з ним сваритися, але його скарги зводять мене з розуму. Я починаю почуватися винною, ніби це я змушую його страждати. Але потім думаю: а чому я повинна жертвувати своїм? Він знав, де ми будемо жити, коли погоджувався. Чому тепер я повинна все змінювати?
Я дала собі час до кінця місяця, щоб вирішити. Може, спробуємо зняти щось посередині між його роботою й моєю? Але думка про те, що моя квартира буде стояти пусткою… або з чужими людьми — болить так, ніби віддаю частину свого серця.
