Колись давно, у старому будинку на Подолі, у Києві, я часто згадую ті дні, коли наші сімї перепліталися, а прості прогулянки ставали полем для непередбачуваних торгів. Я, Олена, мала маленьку донечку Дарю, а її найкращий друг хлопчик Віталій, трохи старший за неї, жив у будинку поруч. Мати Віталія, Марина, була нашою сусідкою, з якою я іноді спілкувалася, проте називати її подругою не можна було.
Спочатку ми зустрічалися під час щоденних прогулянок парком, коли Марина приносила речі, що стали занадто малими для її сина, і я повернула їх, даруючи замість того саморобні соки та смаколики, наче маленькі подарунки за добру волю. Згодом я вирішила більше нічого не брати в борг краще самостійно купувати продукти, щоб не відчувати обтяжливу зобовязання.
Проте звичні, спокійні прогулянки перетворилися на дивний, майже навязливий звязок. Марина почала регулярно просити мене про щось, а її прості «можеш принести» перетворилися на: «Дай мені каву!» ніби кожен має купувати собі каву сам, а не просити її щодня. Вона часто зявлялась у нашій квартирі, хоча я ніколи не запрошувала її вдома. При погляді на іграшки мого синка Дарї вона захоплювалась і забирала їх собі, ніби шукала нові скарби. Від неї вже відняли багато наших речей.
Марина ніколи не запросила мене до себе, посилаючись, що її мати хворіє, хоча та жила в окремій кімнаті. Вона не соромилась просити ліки, коли її син захворював, і часто задавала питання про засоби, які має кожна домашня аптечка. Іноді вона навіть вимагала щось для себе. Я не розуміла, як можна так жити простий жарознижувальний засіб має бути у кожної матері в кишені. Вона роздавала майже порожні упаковки і пляшки, і довелося купити те, що колись придбала для мого малюка, а тепер вже не могла його використовувати.
Але це ще не кінець. Марина регулярно питала, чи є у нас їжа для її сина. Я ж ніколи не питала нічого в відповідь у інших сусідів! Я готувала лише для своєї дитини, і на цьому все закінчувалось. Вона без запиту брала наші візки в магазині, завжди бажаючи те, чого у неї не було. І завжди її щось бракувало.
Одного разу її безглузда нахабність мене вразила. Коли вся моя сімя захворіла, я отримала дзвінок: Марина сказала, що приїде на каву, а сама залишиться з сином. Я люблю дітей, та втомилася від того, що чужі діти приходять у наш дім, наче в крамницю, розгойдаються в іграшках мого сина і вибирають, чим гратись. Я сказала їй, що ми всі хворі і можемо її заразити. Можна було б прямо сказати, що запрошенням її не чекаємо.
Її візити ніколи не супроводжувалися ввічливою фразою «Можна вхід?», а вона зявлялась без запрошення і вимагала: «Дай це мені». Не важливо, чи я зайнята, чи не в настрої вона ставилася до мого простору, ніби це її власна ділянка.
Відтоді я давно не дзвонила Марині і не запрошувала її на прогулянку, хоча вона сама продовжує телефонувати й писати листи. Один мій товариш сказав, що залишилося лише два варіанти: терпіти її безглуздість або порвати контакти. Я не хочу сваритися, адже діти дружать, наші будинки поруч, і скоро ми разом підвеземо їх до школи. А я ще не навчився, як вести сварку з людьми
Тож ось такою я памятаю ті дні, коли прості сусідські стосунки перетворились на нескінченне випробування терпіння і ввічливості.
