9 липня.
Все добре, поки з тобою не живе поруч така собі сусідка, як Галина Петрівна. Літо у нас на дачах на Вінниччині проходить завжди гучно та врожайно особливо, якщо маєш руки до землі. Оце і стало яблуком розбрату між мною та Галиною. Суботнього ранку я пасінкував моркву, коли вона, як завжди, з’явилася, схилилася через сітчастий паркан і з тією своєю лукавою усмішкою звертається:
Ой, Петре, не будь при собі! Дай кілька огірочків, у мене ж онуки приїхали, нехай мають вітамінки. Тобі що, шкода? Он скільки всього виросло та й жовтіти почне, поки ти те все перебереш. Ми ж свої, на сусідніх ділянках!
Я ледве випростав спину, кулак затис у долоні, бо не вперше вже чую цю «свої люди». Вона вже третій сезон як біля нас, і як тільки побачила, що у мене город як книжка відразу приймає на себе право на врожай. У руках тримає полумисок, у якому вже моїх полуниць півмиски, іншою тягнеться до чорної смородини, що по той бік межі.
Галино Петрівно, кажу я спокійно, у вас же своя полуниця є. Чого ж свою не збираєте?
Та яка у мене там полуниця? з тією ж самовпевненістю махає рукою. Все дрібне, кисле, та й довгоносик поїв. Я не така, як ти, що без тих добрив з підкормками не можу. В мене все натуральне, як Бог дав. А в тебе ягода кулаком! Гріх таку красу переводити. Ви з Наталкою вдвох, куди вам стільки, ще й лопнете.
Я тяжко видихнув з такою логікою не пробитися. Бо для неї якщо хтось попрацював обовязково має віддати тому, хто не спромігся. Прямо, як у приказці: «Дай, бо шкода ж».
Город у Галини сумне видовище: яблунька перекособочена, буряни аж за межу летять насінням, замість городини різнотравя. Сама вона приїздить на дачу «душею відпочити»: розляжеться у гамаку, ковбаски смажить на цеглі та слухає гучно «Стилянку Вінницю».
Я ж працьовитий. Знаю кожну рослину, купую насіння елітне, прокидаюся ще на світанку, щоб відкрити парник, і засиджуюся до темна, доки все не поллю. Кожен огірок і помідор праця і спина, що потім болить.
Галино Петрівно, поставте миску. На варення збираю, кожна ягода на обліку.
О, та почалося! демонстративно зітхає вона. Жлоб! А я ж лише трохи для діток взяла поласувати. Не забирайте ж у дітей із рота, Петре! І тут же, поки я не встиг, сунула в рот мою велику ягоду, демонстративно пережувала, розвернулася і попливла до свого дому.
Я стояв посеред грядки, та так і кипів. Моя дружина Наталя вийшла з хати, побачила все це тільки поглядом підтримала, мовляв, не встрявай. Ми тому й живці раз робили щоб чужі не пхали носа.
Знову Галя пасеться? підморгнула Наталя.
Пасеться, як коза у чужому городі, буркнув я. Ти була права треба щось робити. Минулої суботи, поки ми в місто їздили, вона ще й кабачки вкрала. Мовляв, подумала, забудете, вони ж переростуть. Тепер ось полуниці.
Слухай, ну хіба глухий паркан з профнастилу? запропонувала Наталя.
Не можна. По кооперативу тільки сітка! Та й грошей нема теплицю ж цього року поставили.
Проблема набирала обертів. Спекотний липень врожайність шалена. А Галинині походи до мого врожаю ставали дедалі частішими.
Якось у суботу Галина накликала цілу рідню галасливу, з музикою й ящиками пива. Десь під вечір вона вже, добряче заправившись, гукає через паркан:
Петре! Виручи, сусіде! У нас закуска скінчилася. Дай своїх помідорів Волове серце, пучок петрушки й зеленої цибулі у магазин вже не поїдеш, а гості банкет хочуть!
Я якраз поливав троянди, шланг у руці. Кажу:
Галино Петрівно, помідори тільки почервоніли, завтра в місто доньці везу.
Не вірю, махає рукою, он скільки висить! Тобі що для добрих людей жалко? Я тобі шоколадку потім передам!
Ні, відповідаю твердо. Не дам.
Лице її одразу сіпнулося, посмішка зникла.
Та сидіть зі своїми помідорами! Щоб у вас полопалися! З такими сусідами й до зими не дотянеш Тьху!
Допізна їхня компанія сипала колкостями, мовляв, «куркулі з міста». Гірко стало, аж до сліз. Замкнувся в хаті, ввімкнув гучно телевізор.
Вранці вийшов серце похололо: двері у теплицю відчинені. Біжу нижні китиці найкращих томатів зірвані, огудини поламані, недозрілі плоди валяються, зелень всю вирвали. Це вже не жарт.
Наталю! покликав я дружину. Дивися, що наробили!
Вона підійшла, зітхнула видно, й її допекло.
Тут вже міліцію кликати, Петре.
Яку? Хто що доведе? Камер нема, вона скаже не чіпала, або ми наклепуємо.
Дивлюсь на їхньому столі моя салатниця, в ній мої помідори та петрушка.
Все, досить. Далі будемо діяти хитро, вирішив я.
Склав чіткий план. Поїхав у Вінницю, купив захисний костюм, респіратор, садовий обприскувач, синій харчовий барвник та найдешевше дьогтьове мило.
Увечері розіграв ціле шоу. Натягнув костюм, маску, рукавички. Перед обприскувачем демонстративно розвів воду з барвником і половиною пляшки мила. Синя жижа смерділа на всю округу наче медчастина під час дезінфекції. Голосно, щоб чула вся вулиця, гукнув до Наталі:
Відійди, бо заразитись легко! Засіб сильний, не підходь без захисту!
Почав кропити помідори й перець.
Галина хутко підбігла до паркану.
Петре, що це ти робиш? Що так смердить?
Ой, Галино Петрівно, біда в інтернеті вичитав про новий вірус, грибкову мозаїку. Урожай геть за день згниває. Купив експериментальний засіб отрута страшна, лише рослини витримують. Кажуть, якщо раніше трьох тижнів зїсти отруєння серйозне, аж до лікарні.
А оце і доторкнутися не можна?
Як дуже потрібно, то відразу руки мити милом з кислотою, інакше біда
Ще трохи покропив і відійшов. Галина поблідла, від дітей своїх геть, щоб до паркану не підходили.
Тиждень вона навіть близько не підходила. Попервах внуки ледь не бігли до грядки Галина гукала: «Не чіпайте! Там отрута!».
Але через тиждень, коли побачила, що я за чаєм хрумкаю зеленим огірком, не витримала:
Петре! А ти чого їси свої огірки?
Та це магазинні, збрехав я. Свої ще не можна бачиш сині всі!
А барвник невже не змивається?
Особливий у лист проникає, нанотехнології
Пішла, бурмотячи про хімію, та до врожаю більше не лізла.
У серпні, коли час збирати помідори, барвник майже змився лише легенький слід лишився. Перед виїздом у місто причепив на хвіртку замок і великий папір:
«УВАГА! Відеоспостереження. Ділянка оброблена експериментальними агрохімікатами 3-го класу небезпеки. Вживання овочів без нейтралізації веде до незворотних наслідків. Правління кооперативу попереджене. У разі проникнення поліцію буде викликано».
Камери вигадка, але виглядало переконливо.
Приїхав через два дні Галина свариться з головою кооперативу, дядьком Мироном.
Ой, подивіться, що робиться! Труїть, експерименти проводить! У мене внук увесь вечір скаржився на живіт це від її отрути! Забороніть їй!
Дядько Мирон побачив мене, аж зрадів:
Петре Івановичу, тут скарга
Нема у мене забороненої хімії. Все на ділянці як для себе. А табличка для тих, хто полюбляє чужий врожай. Якби сусіди не лазили, живіт був би цілий.
Хто лазив? зірвалася Галина. Доведи! Не впійманий не злодій!
Відеозапис є, твердо сказав я. Камери справжні, з датчиком руху. Давай подивимося разом, як минулого тижня хтось рвав кріп та помідори?
У Галини лице налилося краскою. Вона чудово памятала свої хідники через межу і не могла знати, коли зявилися ті самі «камери».
Ой, та хіба треба мені твої отрути! Своє вирощу! крикнула вона і пошкандибала додому.
Дядько Мирон підморгнув:
О, Петре, це ж просто барвник?
Харчовий і мило. Від шкідників непогано, а від сусідів ще краще.
Залиш, посміхнувся. На всяк випадок.
З того дня «холодна війна»: Галина не вітається, всім розповідає, що я відьмак та отруйник. Але через паркан не лазить, і врожай в цілості.
А диво сталося навесні. Я приїхав а Галина сама копає грядку. Через силу, кріво, але копає. Біля неї ящики з розсадою худесенька й кособока, але своя.
Підійшов до паркану:
З Богом, Галино Петрівно. Глибоко не рий глина там. Пісочку б підсипати.
Знаю й без підказки! пробуркотіла. Усе сама зроблю. Без твоїх хімій.
Дай Боже! сказав я. Своє завжди смачніше.
Улітку у Галини вперше виросли огірки й дрібні помідори. Вона ходила, милуючись ними, й уже ні разу чужого не просила. Бо хто працює по-новому цінує врожай.
Одного вечора бачу Галина ганяє хлопчаків, що за мячем прибігли:
Йдіть геть! Тут праця вкладена! Не для футболу тут!
З Наталею переглянулися, засміялися.
Виходить, каже вона, що не паркан виховує, а праця.
Восени Галина сама підійшла з банкою солоних огірків.
На, буркнула, спробуй. Свої.
Дякую, відповів я. Я тобі наступного року дам насіння Волове серце. Головне посіяти у лютому, хочеш навчу.
Ну давай, киваю, а вона вже не стримує посмішки.
Для працьовитих жалко нічого не буває, відповідаю.
Так і стояли мовчки, дивлячись, як зівяли яблуні. Табличку з паркану давно змило, а повага залишилась міцніше будь-якого паркану.
Цьогоріч я закатав рекордну кількість помідорів не зіпсувався жоден.
Висновок для себе зробив простий: земля вчить не тільки ростити городину, а й шанувати чужу працю. Іноді краще мудра хитрість, аніж образи чи сварка.
