Сусід знав забагато
— Оленко Миколаївно! Оленко Миколаївно, зачекайте! — кричав сусід Іван Петрович, розмахував руками та майже бігом наздоганяв жінку біля під’їзду. — Куди ж ви так поспішаєте? Треба ж поговорити!
— Не маю часу, Іване Петровичу, онуку з дитсадка забирати. — Олена спробувала обійти чоловіка, але той перегородив їй дорогу.
— А онук почекає. Розмова серйозна, стосується вашого Тараса Івановича. — Очі сусіда горіли нездоровим блиском. — Ви знаєте, де ваш чоловік учора був?
Олена завмерла. У грудях неприємно стиснуло, але вона намагалася не показувати хвилювання.
— Звісно, знаю. На дачі. Городину полов.
— На дачі? — Іван Петрович усміхнувся. — Цікаво. А я його о третій дня побачив на Хрещатику. Біля аптеки. З жінкою. Дуже близько спілкувалися.
Слова вдарили Олену, ніби обухом по голові. Тарас справді виїхав на дачу зранку, сказав, що повернеться до вечері. А ввечері прийшов стомлений, брудний, скаржився на біль у спині від роботи в городі.
— Ви помилилися, — тихо промовила вона. — Мій чоловік увесь день на дачі провів.
— Помилився? — Іван Петрович дістав із кишені телефон. — А ось і фото є. Правда, якість не дуже, здалеку знімав, але Тараса Івановича впізнати можна.
Олена не хотіла дивитися на екран, але очі самі потягнулися до розмитого зображення. Справді, силует нагадував чоловіка. Та сама постава, та сама звичка тримати руки в кишенях.
— Хто ця жінка? — прошепотіла вона.
— А ось цього я не знаю. Та дізнаюся обов’язково. У мене зв’язки є, Оленко Миколаївно. Усюди знайомі сидять. — Іван Петрович сховав телефон і співчутливо подивився на сусідку. — Та ви не хвилюйтеся так. Чоловіки вони такі, слабкі на жіночу красу. Може, й нічого серйозного.
Олена повернулася й пішла до під’їзду, відчуваючи, як тремтять ноги. За спиною лунав задоволений голос сусіда:
— Якщо щось дізнаюся, одразу скажу! Ми ж сусіди, повинні один одному допомагати!
Дома Олена сіла на кухні й довго дивилася у вікно. Сорок три роки у шлюбі. Сорок три! Двох дітей виростили, двох онуків виховують. Невже тепер, у їхньому віці, такі дурниці?
Тарас повернувся з роботи звичайно, поцілував дружину в щоку, як завжди, помив руки й сів вечеряти.
— Як справи на ділянці? — ніби нічого не знаючи, запитала Олена, спостерігаючи за чоловіком.
— Нормально. Городину прополов, цибулю проредив. Дуже втомився, спина болить. — Тарас потягнувся, хрумнув хребцем. — Завтра ще поїду, треба грядки полоти.
— А до міста не заїжджав? До аптеки, може, за маззю для спини?
Чоловік здивовано подивився на дружину.
— Навіщо до міста? Все потрібне взяв із собою. А що, треба щось купити?
Олена відвернулася до плити. Або чоловік дуже вміло бреше, або Іван Петрович справді помилився. Та фото…
— Тарасе, а ти Івана Петровича сьогодні бачив?
— Нашого сусіда? Так, вранці в ліфті зустрівся. Дивний якийсь став, усе розпитував, куди їду, навіщо. Ніби слідчий. — Тарас наморщив чоло. — А що він тобі казав?
— Нічого особливого. Просто вітався.
Вночі Олена не спала. Поверталася з боку на бік, прислухалася до дихання чоловіка. Сорок три роки сплять поруч, а тепер ось сумніви закралися. Невже справді може бути інша жінка? У їхньому віці?
Зранку Тарас зібрався на дачу, як зазвичай. Поцілував дружину, узяв термос із чаєм та сумку з їжею.
— Увечері повернуся, — сказав він. — Може, куплю риби, якщо гарна трапиться.
Олена провела чоловіка до ліфта й повернулася до квартири. Не минуло й півгодини, як почувся дзвінок у двері. На порозі стояв Іван Петрович із тріумфуючим виглядом.
— Оленко Миколаївно, можна увійти? Маю новини.
— Заходьте, — зітхнула жінка.
Сусід сів на кухні, важливо покашляв.
— Отже, про ту жінку я все з’ясував. Звати Ганна Степанівна Коваль. Працює у третій поліклініці, медсестрою. Овдовіла років три тому. Живе сама, діти в іншому місті. — Іван Петрович зробив паузу, насолоджуючись ефектом. — Знайомі вони з вашим Тарасом Івановичем уже півроку. Познайомилися у черзі до лікаря.
— Звідки ви це знаєте? — тихо запитала Олена.
— А в моєї дружини двоюрідна сестра у тій поліклініці працює, у реєстратурі. Усе про всіх знає. Каже, часто їх разом бачить. То у їдальні поряд сидять, то на лавочці біля входу розмовляють. — Сусід нахилився ближче. — І ще вона сказала, що ваш чоловік на прийом до лікаря ходить щотижня. До кардіолога. А ви про це знали?
Олена зблідла. Тарас ніколи не скаржився на серце. Завжди казав, що здоровий, як бик.
— Не знала, — зізналася вона.
— Ось бачите! Приховує від вас. А навіщо приховуватиОлена міцно обняла Тараса і з розумінням посміхнулася, бо зрозуміла, що справжнє щастя — це вміння довіряти і розбиратися до кінця, перш ніж робити висновки.
