День 27 травня, Київ.
Сусід зверху, Володимир, мав особливу пристрасть: слухати рок гурту «Океан Ельзи» або «Скрябін» у серед ночі. Вже не раз, рівно о 2-ій ночі, стеля моєї спальні починала «святкувати»: спочатку зявлявся глухий гул, ніби дощ на винограднику, потім приєднувались низькі частоти, і баси так гупали, що посуд у серванті дзвенів, ніби розбита гітара.
Володимир, років тридцяти пяти, був затятим фанатом «творчості», підкріпленої безкінечною дискографією і сумнівним «Оболонським» пивом у будь-який час доби. Я сама бухгалтерка, виховую семирічного сина Данила, і, зізнаюсь, більше за все мрію поспати. Але коли серед ночі прокидаєшся з відчуттям, що Вакарчук кричить «Без бою» просто тобі в саме серце, внутрішній миролюб опускає руки.
Вперше піднявся до нього о другій ночі, в домашній футболці й капцях. Двері відчинив помятий дядько, очі затуманені, в квартирі все було наче в димі і рокових акордах.
Володимире, майте повагу, намагаюсь говорити спокійно. Ніч, завтра на роботу, дитині у школу.
А чого? щиро дивується, обпершись на двері. Воно ж не гучу, апаратура класна, баси мякенькі.
У мене люстра гойдається, кажу я.
Добре, зроблю тихіше, пробурмотів і зачинив двері.
Тиша трималася хвилин десять. Потім усе повернулося на круги свої.
Наступного дня діяв по закону. Викликав поліцію за номером «102». Дільничний приїхав за годину-півтори, коли рок-марафон вже закінчився, а Володимир солодко спав. Поліцейський лиш розвів руками: «Шуму немає, фіксувати нічого. Зверніться до дільничного, він поговорить».
Дільничний справді прийшов, але аж через тиждень.
Поспілкувався з ним, сказав у телефонній розмові. Обіцяв бути тихішим. Але штраф лише символічний, йому все одно.
Все продовжувалось. Щоночі мої нерви билися у ритм «бах-бах-бах». Я почав пити настій валерянки, ходити на роботу з сірим обличчям і ненавидіти будинок, Володимира і свою безпорадність.
У дитини є здібності їх варто розвивати
В суботу вранці сидів на кухні, чашка кави, дивився на сині кола під очима Данила він теж не висипався.
Тату, можна я спробую навчитись грати на скрипці? несподівано запитав син, гортуючи щось у смартфоні.
Хто чув скрипку в руках новачка, знає: це не музика, а високочастотний писк, від якого хочеться бігти світ за очі.
Авжеж, синку, кажу і вперше за місяць посміхаюсь хижо. І інструмент купимо найкращий.
У музичний магазин пішли того ж дня. Продавець, літній розумний чоловік, довго підбирав «четвірку».
У хлопця слух є? питає.
У нього залізна мотивація, відповідаю.
Паралельно досконально вивчив регіональний «Закон про тишу». У будні шуміти дозволено з восьмої ранку, у вихідні з девятої.
Володимир зазвичай затихав о четвертій ранку. А о восьмій спав особливо міцно.
Понеділок. Ранок. Ми з Данилом стоїмо серед кімнати.
Ну що, синку, поїхали! Гамма до мажор, голосно і рішуче!
Те, що було далі словами не передати: скрипка ревіла, як котяче хвостя у дверях, змішаним зі скрипом цвяха по склу. Інструмент, нічим не приглушений, прекрасно резонував у бетонних стінах, вітаючи сусіда зверху.
За десять хвилин щось гучно впало згори мабуть, сам Володимир. Ще через пять хвилин почали стукати по батареї. Ми не зупинялися закон на нашому боці.
О 08:20 дзвінок у двері. Відчиняю. На порозі Володимир у майці й трусах, очі червоні, обличчя ніби після катастрофи.
Що ви витворяєте?! хрипко.
Гарного ранку, Володимире! весело. Ми репетируємо. У Данила талант, вчитель радив займатись щоранку до школи. Мінімум година.
Ви знущаєтесь? У мене голову розриває!
Дивно, з подивом. Ми ж не дуже голосно. До речі, як вчорашнє «Без бою»? Мені здається, баси трохи провисали…
Він поглянув на мене і на Данила зі скрипкою й смичком, як маленького бійця.
Ви свідомо?
Це мистецтво, Володимире. Мистецтво потребує жертв.
Мир через музику
Тиждень ми з Данилом репетирували кожного ранку, рівно о восьмій. На третій день нічні рок-концерти згори припинилися Володимир сподівався, що якщо промовчить, ми також здамося. Але навчання переривати не можна.
В пятницю ввечері він сам спустився. Тверезий, у джинсах і сорочці.
Слухай, сусіде, сказав стомлено. Давай домовлятись. Не можу вже. Той писк чув навіть вдень.
Слухаю вас уважно, кажу і запрошую на кухню.
Викладаю на стіл аркуш і ручку.
Умови прості: повна тиша після 22:00.
А якщо гості? пробує торгуватись.
А якщо у Данила натхнення о сьомій ранку в неділю? спокійно.
Володимир здригнувся.
Добре, після десятої тиша. Домовились. А скрипку продасте?
Ні, кажу. Вона залишиться як гарантія дотримання угоди. Буде лежати на шафі заряджена й готова.
Підписали імпровізований «пакт тиші». Він діє вже пів року. Данило скрипку давно покинув тепер грає у шахи.
У підїзді тихо. Зрідка вітаємось з Володимиром біля ліфта він дивиться на Данила з обережністю, а на мене з повагою. Здається, він зрозумів: тихий бухгалтер з вихованим сином буває страшнішим за будь-якого рок-неформала.
Особистий висновок: коли терпіння вичерпано, дієві рішення приходять несподівано. Важливо не боятись змінити тактику, і боротись за свій спокій із гумором, а ще навчати дітей відстоювати себе в складних ситуаціях.
