ПОПУТЧИЦЯ
Оголошення про посадку вже пролунало, і Віктор вийшов на перон. Після тижневого відрядження повертався додому. Увійшовши у плацкартний вагон, знайшов своє нижнє місце. Поки влаштовувався, почув, як хтось важко дихаючи йде по вагону. Обернувся літня жінка з валізкою на колесиках, більше схожою на рюкзак, у осінньому пальті та кольоровій хустці стояла навпроти, намагаючись перевести подих.
«Ну от, подумав Віктор, бабуся, явно моя сусідка, зараз почне випрошувати нижнє місце».
Подивись, сину, у мене, здається, нижнє, перевівши дух, попросила пасажирка.
Місце й справді виявилося нижнім. Вона почала метушитися, розкладаючи речі. Віктор помітив, що сусідці років сімдесят. «Оце так, подумав він, і в такому віці їздять, чого вдома не сидиться».
Жінка нарешті сіла на свою полицю, склавши зморшкуваті руки на колінах. У вагон заходили пасажири, але на верхні місця їхнього купе ніхто не зайшов. Віктор уже змирився, що доведеться їхати з літньою жінкою, з якою навіть поговорити не вийде.
Потяг рушив. Незабаром зявилася провідниця принесла білизну. Жінка одразу ж почала возитися з постіллю, акуратно розстилаючи та заправляючи її. Потім знову сіла і перша заговорила:
Незвична мені така постеля, вдома в мене мяке ліжко, а тут доведеться боки помяти. З самої молодості не їздила, вже й не сподівалася, що поїду.
Віктор кивнув і мовчав.
Мене звати Ганна Степанівна. А вас як величати?
Віктор.
А по батькові?
Олександрович. Можна просто Віктор.
Ну, так, можна, ти ще молодий, можна й по імені. У гості їдеш?
Чому в гості? здивувався Віктор. З відрядження додому їду.
Оце так! Додому це добре. А я ось із дому на старість літ. Жінка раптом замовкла і почала дивитися у вікно. Вікторові здалося, що в очах зявилися сльози, хоча вона й не плакала. Йому раптом стало соромно, що так недружньо поставився до своєї літньої сусідки.
А ви теж додому чи з дому? Вирішивши помякшити свою холодність, заговорив Віктор.
З дому, сину, з дому, ось і незвично мені, тут їхати всього доби, а непокоїться в дорозі.
А до кого їдете?
До доньки їду, Ганна Степанівна дістала з кишені хусточку і витерла набіглу сльозу.
Тож радіти треба, а ви плачете.
А я й радію, пять років із донькою не бачилася, вже думала і не побачу більше.
Розгубилися, чи що?
Розгубилися, сину, за доброї волі розгубилися. Характери наші спокою за молодих літ не давали, гординя заважала мирно жити, ось і не бачилися з нею стільки років. Як тільки підросла донька, перестали ми з нею ладити. Без батька її ростила, усяке було: часто сварилися. Заміж перший раз навпроти мене вийшла, але не жилося. А я не підтримала Оленку добрим словом, дорікала так і сварилися все життя. Онучку проти мене налаштувала, усе мені поперек робила. А пять років тому продала квартиру, поїхала і не сказала куди. Я й у міліцію ходила справки наводити переживала, адже вона з онучкою поїхала.
Потім знайшлася, написала, що в неї все добре, що заміж вийшла, але щоб я не шукала і не приїжджала ніколи. І ось із цим тягарем на душі я й жила ці роки. За цей час зрозуміла, що теж була неправа. Хай вона мене не слухала, але ж донька вона мені рідна.
А тут рік тому лист прийшов від доньки. Написала, де живе, що з чоловіком давно розійшлася, що бабусею вже сама стала і питала про моє здоровя. Я плакала цілу ніч, а потім написала, що життя мені немає без них. Потім подзвонилися ми, поговорили і зрозуміли, що винуваті обидві.
У онучки дитина народилася, отже, у мене є правнук. Олена їй у всьому допомагає, вирватися не може, от мене й запросила. Ось я й наважилася в гості до доньки поїхати, бо невідомо, скільки ще мені часу відпущено, здоровя немає, а й тиск мучить побачитися хочеться.
Віктор мовчав, чужа історія глибоко в душу запала. Він задумався про свою матір, яку відвідує рідко. Мати живе в селі, там же й старша сестра Віктора завжди вважав, що сестра придивить за матірю. А тепер раптом після розповіді пасажирки занило в грудях, навалилася туга адже він син, мати сумує за ним, частіше хоче бачити.
Віктор увесь шлях спілкувався з Ганною Степанівною час пролетів непомітно. Він допоміг вийти сусідці з вагона, помітив, що до них йде гарненька жінка, тривожно дивлячись у їхній бік. Віктор відійшов. Дві жінки зустрілися поглядом, обнялися й довго не могли відірватися одна від одної. Обидві плакали. Зустріч була настільки зворушливою, що Віктор і не сумнівався у них усе буде добре.
