Олег вийшов на ґанок батьківської хати, вдихнув тепле вечірнє повітря села й сів на стару лавку, що скрипіла під ним, як і колись у дитинстві. За кілька хвилин до хати неспішно підійшов Ігор. Він був тим самим другом, з яким Олег вирів пліч-о-пліч, але багато років тому щось пішло не так…
– Ну що, як життя? – запитав Ігор, по-чоловічому ляснувши Олега по плечу.
– Та ніби нічого, – кивнув він. – Працюю, квартиру у місті купив.
– Круто, – схвалив Ігор. – Ти завжди був розумніший. Не те, що я…
– Та годі! – усміхнувся Олег. – Батьки мені розповідали, мовляв, у тебе найкращий будинок у селі. Говорять, сусіди з тебе приклад беруть.
– У тебе теж непогано – квартира є. Купив не гірше, ніж я збудував.
Вони знову засміялися. А потім – немов за старою звичкою – пішли до Ігоря. Дістали хліб, яйця, ковбасу. Поставили пляшку домашнього самогону. Випили по чарці, обидва поморщилися – п’ють рідко.
І раптом Ігор промовив:
– Слухай… А Оля-то… Ти знаєш?
Олег насторожився:
– Що саме?
– Заміж вона вийшла. За одного… Із сусіднього села. Тепер у нашій школі вчить.
– Оля? – перепитав Олег, і в грудях у нього щось стиснуло. – Не знав…
– Я теж спершу не повірив. Думав, відпустить… Але три дні на комбайні сидів – не відпустило. Розумієш?
Він знову налив. Вони випили, а потім сиділи мовчки, дивлячись у свої склянки з чаєм.
Раптом обидва підвели очі й голосно зареготали – так, як сміялися в дитинстві. До сліз, до гикавки.
– Ось і вийшло, – витер сльози Ігор. – Скільки років через неї… а тепер так повернулося.
– Ага, – кивнув Олег. – Турнір влаштували. Хто крутіший, хто витримає довше, хто голосніше. А вона – раз, і пішла в закат із іншим.
– Молодчина вона, – несподівано сказав Ігор. – Сама вибрала. А ми ж старалися…
– Ну так, – задумливо відгукнувся Олег. – Та ж по суті не дарма. Ти будинок збудував, я в лікарні відділенням керую. Ми обидва чогось варті тепер.
– Оце точно! – пожвавів Ігор. – Нам по двадцять дев’ять. Життя тільки починається!
– А ти ж перший почав, – нагадав Олег.
– Може й так. Але ти продовжив. Розумний, бісова душа.
– Значить, я був не менш дурним. Обоє були, – усміхнувся Олег.
– А пам’ятаєш, як після школи вона сиділа на лавці й дивилася на нас однаково? Ні тобі, ні мені – нікому.
Вони знову замовкли. Згадували.
З Ігорем Олег був знайомий з пологового – народилися майже в один день. Зростали поруч, жили через тин. Удвох гралися, в одній школі вчилися, за однією партою сиділи. До дев’ятого класу були нерозлучними.
А потім у класі з’явилася Оля.
Вона немов виросла за літо. З дівчинки на велосипеді перетворилася на струнку дівчину з довгою русою косою. І все змінилося. Друзі стали суперниками.
Ігор тягнувся до техніки, возився з батьковим трактором. Олег – до книжок і худоби. Один ішов на комбайн, інший – у біокабінет.
А Оля дивилася на обох тим самим поглядом, від якого серце вискакувало з грудей.
Після школи Олег поїхав у місто вчитися, а Ігоря взяли в бригаду. Оля вступила заочно й з’являлася то в одного, то в іншого. Приносила новини: хто заробив більше, хто отримав підвищену стипендію. Але ні з ким так і не зблизилася.
Навіть армія не змирила друзів. Вони стали чоловіками, кожен на своєму шляху. Ігор збудував хату, купив перше у селі авто. Олег став лікарем, захистив дисертацію. Але при всьому цьому – обидва були неодруженими. Обидва – все ще самотніми. Все ще тримали в душі спогад про ту дівчину з русою косою.
І ось ізнову сидять на кухні, втомлені, із потьмянілими від часу очима – і сміються. Гірко і світло.
– А знаєш, добре, що вона вийшла заміж, – нарешті сказав Олег. – Чесно. Може, він її справді кохає.
– Може… – тихо відповів Ігор. – Сподіваюся, що кохає. Інакше… Напрасна була уся ця бійка.
Вони помовчали. Потім Ігор ляснув по столу:
– Знаєш що? Давай відсвяткуємо. За неї. За нас. За те, що життя триває.
– Ага, – усміхнувся Олег. – За те, що ми все ще поруч. І не вороги.
Ігор налив по останній.
– За Олю.
– За Олю.
Скло дзенькнуло. А за вікном вечір змінявся на ніч. Над старою лавкою схилилися два силуети – вже не хлопці, але й не старці. Просто двоє, кого колись життя звело – і не розвело.
А Оля… Що ж, хай буде щаслива. Вона того варта.
