Микола сидів за столом, дивлячись крізь Ганну. Вона щось розповідала, жестикулювала, посміхалась, але він був десь далеко у своїх думках.
— Миколо, ти мене взагалі не слухаєш. Щось трапилось? — насторожилась вона.
— Ні, усе гаразд, — зморгнув він. — Розказуй далі.
— Та я ж бачу… — не відступала Ганна.
— Скажи, ти вмієш варити борщ? — несподівано запитав він.
— Що? Який борщ? — здивувалась дівчина.
— Ну, звичайний. З м’ясом, з пампушками…
— Ну так, звісно. А що?
— У мене до тебе одна прохання, — серйозно сказав Микола.
…
Біля дверей квартири 15 вже другий день стояв сміттєвий пакет. Микола помітив його вчора, ледь не зачепивши. Вранці з’явився ще один, маленький. Запаху не було, але виглядало це дивно. Будинок був новим, заселилися лише рік тому.
Коли ввечері він повертався додому, пакети все ще стояли на місці. Він похитав головою і вирішив поговорити з господарями зранку.
Наступного ранку їх було вже три. Микола насупився, подзвонив у двері. Раз, два.
— Іду, іду… — почувся жіночий голос.
Перед ним стояла літня жінка в окулярах і блакитному в’язаному кардигані. Вона усміхнулась, але виглядала збентеженою і намагалась прикрити двері.
— Доброго ранку. Це ваші пакети. Будь ласка, винесіть їх. Прибиральниця — не ваша служниця.
— Я думала… онук обіцяв приїхати. Все збиралась… але руки не слухаються, — винувато сказала вона, показуючи тремтячі долоні.
— Я винесу. Не хвилюйтесь, — Микола взяв пакети і пішов.
…
Ввечері, тільки він зайшов у під’їзд, двері квартири 15 ледве відчинилися.
— Добрий вечір. Ось… — жінка простягнула купюру. — За сміття.
— Не треба. Серйозно.
— Та заходьте. Стояти мені важко…
Микола зайшов у квартиру. Скромна обстановка, мінімум меблів. Уздовж стіни — коробки: з локшиною швидкого приготування, з картопляним пюре, з молоком тривалого зберігання.
— Мені неважко. Просто не виставляйте сміття на сходи. Можу забирати о восьмій ранку.
— Дякую вам, Миколо. Я — Надія Семенівна. В мене всього вистачає. Онук раз на місяць привозить. Тільки ось руки… борщик, буває, згадую, — вона спробувала посміхнутись.
…
Ввечері Микола сидів із Ганною в кав’ярні. Вона цвірінькала про сукню, яку приміряла. Він мовчав.
— Ну що ти знову десь літаєш? — надулась вона.
— Вибач. Просто думаю.
— Про десерт? Візьмемо торт? Чи сирники з варенням?
— А ти вмієш варити борщ? — раптом перебив він.
— Це запрошення до мене? Чи ти хочеш, щоб я стояла біля плити у твоїй футболці? Може, ще й вареники зліплю?
— Просто звичайний… з хлібом, з часничком…
— Замов тут і віднеси своїй бабусі, — роздратовано кинула Ганна. — Для цього є соціальні працівники.
…
Він вийшов із кав’ярні збентежений. Зайшов у супермаркет, хотів купити сік. І раптом почув, як дівчина вибирала курку.
— Це для бульйону? — запитав він.
— Так. Найкраща. Схожа на домашню.
— А що ще треба для борщу?
Вони розговорилися. Її звали Марічка. Вона жила у сусідньому будинку. Коли він розповів про бабусю, вона сказала:
— Приходь за півтори години. Я зварю каструлю.
…
Він приніс борщ бабусі. Потім повернувся до Марічки.
— Вона так зраділа, ніби не їжі, а увазі.
— Бо це саме вона і була, — кивнула Марічка. — Борщ — лише привід.
Телефон Миколи завибрирував. Ганна. Він скинув дзвінок.
— Ну що, їси? Остигне ж.
Микола усміхнувся:
— Борщ і справді важливіший.
