**Сумка, яка змінила все: випадкова зустріч після розлучення та порожнечі**
Олена поверталася додому з вечірки. Трохи посиділи з подружками в кав’ярні, потіпали язиками про життя. Усі, крім неї, були заміжні, тому розійшлися досить швидко. В особисте життя Олени ніхто не ліз — адже вона нещодавно пережила важке розлучення. Хорошо ще, що дітей не встигли завести…
Йшла вона тихою, майже безлюдною алеєю через парк. Ще не зовсім стемніло, а ліхтарі на доріжці світили яскраво. Раптом ззаду почулися кроки. Олена прискорила хід — хотілося швидше вийти на більш оживлену вулицю. Але не встигла.
Хтось різко дёрнув її сумку з плеча. Вона зісковзнула і зникла в темряві. Олена зупинилася… і несподівано засміялася.
— Дівчино, у вас усе гаразд? — здивовано запитав чоловік, який ішов назустріч. — Допомога потрібна? Може, швидку викликати?
Він явно не розумів, чого вона сміється після пограбування.
— Усе добре, — відповіла Олена. — Мене тільки що пограбували.
— Як пограбували?! Треба дзвонити! Поліція, охорона — що завгодно!
— Не варто. Нехай люди займаються своїми справами. У сумці була дріб’язок — дзеркальце та помада. Телефон у мене в кишені. Уявіть розчарування того злодія?
Тепер засміявся і він.
— Може, сумка дорога була?
— Та ні. Дешевенька. Купила її племінниці на п’ятнадцятиріччя, а сьогодні вирішила «вигуляти». Тепер доведеться новий подарунок шукати…
— Провести вас до виходу? Я б і сам іншою дорогою пішов — адже якщо той самий злодій вирішить і мене «привітати»…
— Підемо разом. Тут усього кілька десятків метрів.
— Ну ось і все, до побачення.
— А ми ще побачимося?
— Сподіваюся. Я — Олексій.
— Олена. Дякую, що проводили.
Вони обидва знову засміялися — і розійшлися.
— Льоша, де ти так довго був? Я вже почала хвилюватися, — почувся голос його матері, коли він повернувся додому.
— Мам, я тепер трохи пізніше повертатимусь. Приблизно як сьогодні.
— Щось трапилося?
— Ні, усе гаразд. Просто затримався. Приніс усе, що просила.
— Дякую. Ти б не прибігав кожен день, твоя Наталка, напевно, не в захваті…
— Не хвилюйся. Тобі зараз важко виходити, ось я й допомагаю. Коли тобі до лікаря? Мені відгул треба взяти.
— Швидше б цей гіпс зняли…
— Поки тобі не можна навантажувати ногу. Я все зроблю. Час вечеряти.
— Я приготую…
— Сиди, мамо. Я сам усе зроблю.
Вони повечеряли, і Олексій пішов. Усю дорогу він думав про Олену. Про випадкову зустріч. Про той сміх у парку.
З Наталкою його вже ніхто не чекав. Місяць тому мати впала, зламала ногу — саме в той день, коли він із дружиною збирався на весілля її двоюрідної сестри в інше місто. Але плани розсипалися — мамі потрібна була термінова допомога. Лікарня, гіпс, клопоти. Наталка дзвонила, кричала, погрожувала розлученням. Олексій спочатку відповідав, заспокоював. Потім телефон замовк. Він повернувся додому під ранок. Наталка влаштувала скандал:
— Твоя мати спеціально обрала цей день! Вона з самого початку проти мене!
— Це брехня!
— Ти з нею носишся, як із кришталевою вазою!
— Вона моя мати. Їй вже за шістдесят. Вона одна.
— Мої батьки ще в п’ятдесят молоді! А твоя — вже стара! Я хочу жити для себе! А ти не даєш!
— Ти могла поїхати сама. Без тебе свято не розвалилося б.
— Її могли відвезти лікарі! Не обов’язково було тобі кидатися!
Слово за слово — і дійшло до розлучення. Олексій не відмовився від матері. Наталка зібрала речі… точніше, він сам їх зібрав. Вона не подумала, що залишилася без житла.
Олена повернулася у свою маленьку однушку. Батьки купили їй квартиру, коли вона вступила до інституту. Рік вона жила тут із чоловіком. Півроку — як у казці. А потім почалося.
Вона не відразу зрозуміла, що він гральний залежний. Зарплата зникала, настрій скакав. Все виявилося, коли свекруха прийшла і вимагала прописати сина. Мовляв, «час брати відповідальність».
— Він у нас усе проп’ятив, — зізналася свекруха. — Тепер ти за нього у відповідальності.
Олена відмовила. Розлучення пройшло через суд, зі скандалами. Лише коли замки змінила і речі виставила — відчепилися.
Олексій не міг забути випадкову зустріч. Він почав приходити в той самий парк у різний час — сподіваючись побачити її знову.
І одного разу:
— Дівчино, це не ви втратили сумку в парку?
— Я ж! Ви знайшли?
— Знайшов. Але не сумку…
З цього все й почалося. Олена працювала недалеко від будинку матері Олексія. Жили вони в одному домі, але у різних під’їздах. Збіг?
Він розповів матері про розлучення. Пізніше познайомив її з Оленою. Усі троє сміялися, згадВони пішли до кафе і проговорили до самого вечора, наче знали один одного все життя.
