Моя мати захворіла і потрапила до лікарні. У мами лікарі виявили проблеми із язвою.
Оперувати не бачили потреби, а от пройти курс лікування під наглядом лікарів запропонували.
Маму поселили в палату з іншою жінкою. Моїй мамі шістдесят три роки. Її сусідкою по палаті була бабуся, років вісімдесяти п’яти приблизно.
Коли я не приходила — ця бабуся постійно споглядала на двері і мовчала. Та й я не наважувалася запитати її що ж її турбує.
Одного дня я трішки запізнювалася до мами. Я щодня приносила мамі домашню їжу. А саме того дня були дуже великі корки на дорозі в місті. От я й запізнилася на годинку-дві.
На вході до лікарні я помітила старенького дідуся, який ледве йшов, опираючись на палочку, а у другій руці він мав сумку-сітку. Так звану авоську, наповнену продуктами.
Я його обійшла і попрямувала до мами. За кілька хвилин двері маминої палати відчинилися і цей же дідусь увійшов із широкою посмішкою і болем в очах. Він привітався і почав викладати на тумбочку біля своєї дружини приготовані харчі. Саме на нього всі ці дні чекала мамина сусідка. Дідусь приготував курячий бульйон та приніс кілька запечених яблук дружині.
Бачили б ви, наскільки це було дивовижно. Він її годував із маленької ложечки. Вона дивилася на нього широким втомленим поглядом і бачила у цьому дідусеві цілий світ.
Він завершив годування і почав просто тримати дружину двома долонями за її стареньку худорляву руку. Його погляд був таким, наче якщо він її відпустить – вона покине цей світ.
Знаєте, я хотіла плакати від щастя, яке я отримала спостерігаючи за ними. Сучасній молоді не вистачає саме такого трепету і любові, як у цих двох стареньких.
