Сьогодні я згадую той дивний вечір, коли у мене вже майже не залишалося сил. Дві зміни підряд у студентському кафе Київського університету, підготовка до трьох випускних іспитів з менеджменту й усього кілька годин сну за дві доби.
Близько одинадцятої вечора, коли я побачила чорне авто біля університетської бібліотеки, я вирішила, що це мій викликаний Bolt. Не стала перевіряти номер просто відчинила задні двері й опустилась на сидіння.
Усередині було напрочуд розкішно: мяка шкіра сидінь, ідеальна тиша, ледь вловимий аромат дорогого парфуму. Але мою пильність затьмарила втома, тому я заплющила очі буквально на мить і заснула.
Прокинулася від спокійного чоловічого голосу, у якому вчувалась легка іронія:
Це у вас традиція обирати чужі авто для відпочинку чи сьогодні мені особливо пощастило?
Я сіпнулася. Поруч сидів чоловік у бездоганному костюмі. Його темні очі уважно мене вивчали, а на устах грала ледь помітна усмішка.
До речі, ви спали хвилин двадцять, додав він. І трохи сопіли.
Я відчула, як розчервонілася. У салоні сенсорна панель, натуральне дерево, вбудований міні-бар. Я розуміла, що це точно не таксі.
Ви ж не водій
Ні. Я власник цього авто. Моє імя Ростислав Ярошенко.
Це імя нічого мені не сказало, але в його голосі відчувалася впевненість людини, якій завжди підкоряються обставини. Я поспіхом почала вибачатися й потягнулася до дверної ручки.
Уже пізно, спокійно промовив він. Дозвольте мене довезти вас додому.
Я вагалася, але нічний Київ не викликав довіри. Машина плавно рушила. Дорогою ми розговорилися: я розповіла про навчання, підробітки, вічну втому.
Так не можна довго, сказав він твердо. Ви себе занапащаєте.
Біля свого старого будинку я вже збиралася прощатися, коли він раптом мовив:
Мені потрібен особистий асистент людина, яка наведе лад у моєму розкладі та справах. Гнучкий графік, хороша зарплата 40 тисяч гривень, а не ці кавярні. Це краще за виснажливі підробітки.
Мені не потрібна жалість, відповіла я.
Це не жалість, це пропозиція співпраці, спокійно сказав він і простягнув мені візитівку.
Вдома моя подруга Оксана, побачивши імя Ростислава Ярошенка на візитці, ледве не підстрибнула: один із найвідоміших підприємців в Україні!
Три дні я вагалася. Але заборгована оренда й порожній холодильник переконали мене. Я зателефонувала.
Коли можете приступити? без зайвих слів запитав він.
Завтра, відповіла я.
Його будинок на Печерську був схожий на декорацію до фільму: простір, скло, багато світла, доглянутий сад. Зарплата в кілька разів перевищувала всі мої попередні заробітки. Але Ростислав швидко дав зрозуміти: мене цінують не за випадкову зустріч.
Ви тут тому, що розумні та відповідальні, сказав він одного разу. Мені потрібні саме такі люди.
З тих слів усе змінилося.
Мене затягнула робота. Я організувала зустрічі, оптимізувала поїздки, налагодила комунікації. Згодом він почав довіряти мені важливі рішення. Між нами зявилася взаємна повага тиха, без показного захоплення.
На одному діловому прийомі, відчувши мій дискомфорт від зайвої уваги гостей, він легко торкнувся моєї спини підтримуючи, нічого більше. Саме тоді я зрозуміла, що почуття виходять далеко за межі службових.
За два місяці мені прийшов лист: запрошення на міжнародну річну програму з менеджменту у Львові із частковою стипендією.
Коли ви їдете? спитав він.
За три місяці.
Він поглянув на мене уважно.
Я міг би просити вас залишитись. Але тоді не зміг би поважати ваше прагнення до більшого.
Того вечора, проводжаючи мене, він уперше промовив:
Я тебе люблю.
І я тебе, відповіла я.
Тож їдь. Втілюй мрії. Я хочу бачити тебе сильною, а не залежною.
Рік промайнув, як один день. Коли я повернулась до аеропорту Бориспіль він був там сам, без охорони й зайвих очей.
Сподіваюся, машину цього разу не переплутала? усміхнувся Ростислав.
Я все перевірила, відповіла я.
Він взяв мій чемодан.
Я придбав квартиру у Львові.
Я завмерла.
Для нас.
Він став на коліно без свідків, без камер.
Лада Остапенко, ти готова будувати зі мною спільне майбутнє?
Так.
Сьогодні я з відзнакою закінчила університет і відкрила власну консалтингову агенцію. Він і далі очолює свою компанію, але ми тепер партнери не лише у справах, а й у житті.
Часом, сідаючи в його авто після довгого дня, я посміхаюся.
Ти номер перевірила? жартує він.
Якщо ти поруч можу знову заснути відповідаю я.
І тепер це вже не випадковість, а мій свідомий вибір.