Життя, ніби книга
Завжди вони жили втрьох: бабуся Оксана, мама Марія та Олеся. Батька свого Олеся не памятала. Колись спробувала запитати у мами, але та лише міцніше пригорнула доньку, а в очах заблищали сльози. Тож більше Олеся не питала не хотіла засмучувати матір.
«Не буду більше турбувати маму, вирішила вона. Нащо мені батько, коли нам із бабусею та мамою добре?»
Але бабуся Оксана померла, коли онуці виповнилося десять. Залишилися вдвох. Олеся завжди любила малювати змальовувала все навколо, де тільки можна. Марія не схвалювала цього:
«Доню, папір псуєш, замість уроки вчити».
У школі вчителька з малювання хвалила:
«Олесю, якщо станеш художницею, чекає тебе велике майбутнє. Перекажи мамі мої слова».
Але мати лише знизувала плечима:
«Що там може знати звичайна вчителька? Нехай малює, якщо хоче».
Та все ж купувала доньці фарби та олівці. Олеся ж з насолодою творила, особливо любила пейзажі. Коли прийшов час вибору, вона хотіла йти у художнє училище, але мати була категорична:
«Жодних художніх! Вступатимеш у педагогічний».
«Мамо, я не хочу»
«Тобі ніхто не питає. Художниця це ж не професія!»
Олеся мріяла про кохання, уявляла собі принца високого, ніжного, якого впізнає з першого погляду.
Перед екзаменами вона йшла до річки з мольбертом там відчувала спокій. На тому березі був обрив, а за ним сосновий ліс. Іноді вона бачила рибалок, переносила їх на полотно, малювала хмари, що відбивалися у воді.
Одного разу картина не йшла. Вона задумалась, коли раптом почула чоловічий голос:
«Фарбу треба наносити легше, тоді хмари оживуть».
Він узяв у неї пензель, ледве торкнувся полотна і все заграло. Але не тільки картина змінилася й серце Олесі затріпотіло. Перед нею стояв її принц.
«Привіт. Я Богдан».
Вона ледь прошепотіла своє імя. Він поцілував їй руку так ніжно, як ніхто досі.
З того дня вони зустрічалися біля річки. Він навчав її малювати, бо сам був художником. Виявилося, Богдан приїхав із Києва до тітки. Закінчив академію мистецтв, але слава його оминула.
«Нічого, вони ще побачать!» говорив він, обіймаючи Олесю.
А потім вони стали ближчими. Вона не чинила опору була закохана. Але одного дня Богдан зник. Вона чекала його знову і знову, але він не повертався.
«Невже кинув мене?»
Екзамени закінчилися. Олеся готувалася до вступу, коли раптом стало погано.
«Що з тобою?» занепокоїлася мати.
«Не знаю голова крутиться»
Виявилося вагітність. Марія була в лютості:
«Я знайому лікарку вона все зробить!»
«Ні! Я не вбиватиму дитину!»
«Ти мене не слухаєш?!»
«Якщо мене силоміць поведеш краще втоплюся!»
Мати зблідла, заплакала:
«Пробач мені Ми виростимо дитину».
Олеся народила дівчинку, але прокинулася в палаті сама. Біля ліжка стояла незнайома лікарка:
«Твоя донька не вижила».
Олеся кричала, але їй зробили укол. Потім вона побачила крихітну труну і цей образ залишився з нею назавжди.
Минали роки. Олеся не вийшла заміж, не стала художницею. Вона навчилася шити, працювала на фабриці, потім відкрила ательє.
Мати важко захворіла. Перед смертю вона прошепотіла:
«Олесю твоя донька жива Вона Віра Сергіївна Со»
Олеся не повірила.
Якось у майстерню зайшов чоловік:
«Я детектив. Ваша донька жива».
Він показав фото лікарки.
«Це ж та жінка, яка сказала, що моя дитина померла!»
«Ви поховали чужу дитину. Вашу доньку виховували інші люди».
У цю мить двері відчинилися і увійшла дівчина у світлому пальто.
«Мамо»
Олеся ледве не знепритомніла.
«Пробач»
«Нічого, мамо. Тепер я житиму довго».
Минув рік. На весіллі доньки Віри букет із рук нареченої потрапив саме до Олесі.
«Мамо, тепер твоя черга!»
Поряд стояв той самий детектив.
«Олесю, будь моєю дружиною».
І її серце розтануло.
Перегортаючи сторінки свого життя, Олеся інколи згадує Богдана, вагітність і втрату. Важко було, але Бог винагородив її за страждання. Тепер у неї є дочка, чоловік і онук. А головне щастя, якого вона так довго чекала.
