Ой, слухай, ця історія мене так вразила… Вчора зранку мені подзвонила мама, весь голос тремтів:
— Донечко, зайди будь ласка до нашої сусідки — тіті Олі. Вона щось дуже засмучена, просила правничої поради. Більше нічого не пояснила, тільки сказала, що ти розумна, підкажеш…
Я знала Олену Михайлівну з дитинства. Жили ми в одному під’їзді багато років, і навіть коли я вийшла заміж і переїхала, часто навідувала маму і віталася з тітею Олею на лавочці. Їй вже дев’яносто, але ще недавно вона жваво ходила подвір’ям, усміхалася, носила мамі вареники і весь день щось обговорювала з сусідами. Останнім часом, правда, часто скаржилася на серце та тиск. Молодший син Тарас жив з нею і допомагав як міг. А старший — Богдан — жив окремо, в іншому кінці міста, і навідувався щораз рідше.
Колись Богдан поїхав навчатися до військового училища, потім служив, одружився, отримав квартиру, дачу, машину. Забезпечений, самостійний, але холодний. З матір’ю стосунки були напружені: то мовчить, то ображається, то командує. А Тарас залишився поруч. Роки минали, і він став для матері єдиною підтримкою. Саме йому цієї весни Олена Михайлівна вирішила оформити квартиру у дарунок.
Старший син дізнався і… не заперечував. Сказав:
— Мені не треба, у мене все є. Хай у Тараса хоч щось буде.
Здавалося — все вирішено по-справедливому. Але тиша тривала недовго.
Коли я зайшла до Олени Михайлівни ввечері, по її обличчю було видно — вона щойно плакала. Сіла, витерла очі й тремтячим голосом запитала:
— Донечко… де можна зробити, ну, цю… як її… генетичну експертизу?
Я оніміла.
— Тіто Олю, навіщо вам це?
І тоді вона розповіла. Кілька днів тому до неї навідався Богдан. І з порогу, з похмурим виразом, заявив:
— Я не син твого чоловіка. У нас з ним не збігаються групи крові. Тепер усе зрозуміло. Ось чому ти віддала квартиру Тарасу, а не мені. Я тобі чужий. А він — рідний.
Після цього він грюкнув дверима і пішов. Не дав їй і слова вимовити. На дзвінки більше не відповідає.
Тіто Оля шепотіла:
— У мого чоловіка була позитивна група крові, я пам’ятаю… А свою — не пам’ятаю. У старому паспорті був запис, але його давно змінила. А групу Богдана я взагалі не знаю… Він тоді народився — я й не пам’ятала, запитати ні в кого…
Їй порадили зробити тест ДНК. Але я пояснила, що це не так просто: її чоловік помер більше двадцяти років тому. Для експертизи потрібне або живе біоматеріало — кров, волосся, слина, або ексгумація. А це — тільки за рішенням суду, і не факт, що схвалять. Та й коштує це неймовірних грошей.
Олена Михайлівна заплакала знову:
— Значить, я не зможу довести синові, що він — син мого чоловіка?..
Тут я вже не витримала. Голос мій затремтів, я ледь не розплакалася:
— Тіто Олю! Ви нікому нічого не зобов’язані доводити! Він не назвав свою групу крові. Він просто образився. Вигадав привід. Захотів вас покарати. Він дорослий чоловік, а поводиться, як дитина. Ви вчинили чесно — віддали квартиру тому, хто був поруч. А він — просто знайшов спосіб вас ранити гірше.
Я глибоко вдихнула і додала:
— Хочете — з Тарасом здайте кров у поліклініці, перевірте групи. Може, в лікарні, де народжували, ще є архіви. А документи вашого чоловіка — може, теж десь зберігаються. Але навіть якщо ні — Богдан має сам, як людина, прийти і попросити вибачення. А не кидати звинуваченнями, які болять гірше за ніж.
Вона кивнула, трохи заспокоїлася.
— Так, ти права… Але він усе одно не піднімає слухавку…
Я попросила в неї номер Богдана. Вийшовши з дому, подзвонила. Він відповів.
— Добрий день, — сказала я. — Це сусідка вашої мами.
— Вам чого?
— Хочу поговорити про Олену Михайлівну…
— Кажіть.
— Вона дуже переживає…
І в цей момент він різко перервав розмову. Просто кинув трубку.
Я стояла, дивилася на екран. У грудях шуміла лише одна думка: як легко руйнуються найсвятіші зв’язки, коли на місце любові приходить образа. І як страшно, коли рідний син звинувачує матір у тому, чого вона ніколи не робила.
Олена Михайлівна не зрадила. Вона просто віддала єдине житло тому, хто лишився поруч. А старший — сам пішов. І тепер мститься — жорстоко, холоднокровно, без слів. Адже для неї він завжди був сином. Рідним. Єдиним. До вчорашнього дня…
