Протягом життя кожного з нас спіткають негаразди, труднощі та перешкоди для вирішення яких ти віддаєш усі свої сили та час. У такі моменти ти забуваєш про все на світі і навіть про близьких тобі людей. Вони стають неначе перешкодою та зайвим тягарем, який тобі потрібно нести. Ставши дорослими ми і не згадуємо про те, як сильно нас оберігали, піклувались, любили наші батьки, скільки безсонних ночей вони провели перш ніж з нас виросли люди.
Така нелегка доля спіткала й Ігоря. Чоловік і так тяжко працював, щоб забезпечити жінку та сина, а тут ще й доводиться піклуватись про старого батька.
Дружину страшенно не влаштовувало, що їх сім’я повинна працювати ще й на старого свекра, а тому постійно скаржилась на того чоловіку. Ігор довго думав, як ж краще вчинити, але врешті-решт був змушений прийняти рішення про переїзд батька у будинок пристарілих. Заспокоював себе тим, що так він точно буде у безпеці та під постійним наглядом.
Дізнавшись про рішення сина, глибоко в душі чоловік був прикро вражений, але був змушений примиритись зі своєю долею, а того й не скаржився. Голову сім’ї покірність батька заспокоїла. Тому в один день Ігор з сином Кирилом вирушили відвезти дідуся в будинок для літніх людей.
Дорогою назад хлопчик все випитував адресу того будинку, що не мало здивувало Ігора, мовляв, для чого його малому сину знати це. У відповідь на здивований погляд батька, хлопчик пояснив: «Колись ти станеш таким ж стареньким, як дідусь, тому мені потрібно знати, куди я маю тебе везти».
Ігора неначе холодною водою облило від слів сина. Невже він стільки сил, часу, любові вкладає в своє чадо, щоб на старості років стати обузою та опинитись у будинку для літніх людей? І в той момент йому стало страшенно соромно перед своїм батьком. Слова сина змусили його дуже серйозно замислитись і на наступний ранок дідусь повернувся у рідну домівку.
