Бабуся з двадцять третьої: історія самотності та маленького дива
Знаєте, діточки, сиджу я тут у будинку для літніх і час від часу згадую минуле. Ось жила в нашому підїзді одна бабуся з двадцять третьої квартири. Її ніхто не любив. Навіть імені її ніхто не памятав ні як звали, ні по батькові. Та й кому це було цікаво?
Вона була крихітною, сивою, у товстих окулярах, що трималися на лейкопластирі. Ходила повільно, шаркаючи стоптаними черевиками, а в руці завжди стискала вицвілу авоську. Поруч бігала маленька собачка крихітна, але гавкала так, ніби охороняла цілий замок. І гавкала на всіх, хто наближався до її дверей. А відвідувачів було багато адже сусідів турбувало три речі.
Перше телевізор. Він гудів від ранку до ночі, ніби бджолиний рій. Друге таргани, що повзали з її квартири по всьому підїзду. І третє задушливий, важкий запах, що вївся навіть у стіни.
Сусіди сварилися, вимагали: «Коли це закінчиться?» А бабуся лише примружувала очі, усміхалася, мов дитина, і відповідала:
Зараз, зараз
На хвилину все затихало, але потім починалося знову.
А знаєте, як її звали? Ганна Степанівна. Їй було майже вісімдесят пять. Минулої зими сильно захворіла застуда забрала слух. Хотіла купити слуховий апарат, але грошей не вистачало: пенсія маленька, треба й за комуналку платити, й ліки купувати, а ще годують її маленьку собачку Цвітку єдину радість у житті.
Ця Цвітка справжній друг. Вона зявилася багато років тому, коли чоловік помер, а діти забули. Ганна йшла з базару під дощем і побачила на смітнику маленьке, тремтяче цуценя. Хотіла пройти повз, але воно пішло за нею. Так і залишилося її єдиною родиною.
Та квартира Наче сховище з казки про відьму: бруд, запах, таргани. Але Ганна, мабуть, вже не помічала. А сусіди втрачали надію здавалося, нічого не зміниться.
Потім зявилася Олена нова сусідка, сама з сином Іваном. Спочатку вона не звертала уваги на хаос, але одного вечора побачила тарганів на своїй кухні й аж здригнулася. Тоді сусідка знизу розповіла їй про Ганну Степанівну. Про телевізор, тарганів і самотність. І Олена вирішила допомогти.
Так почалося нове життя: вони з Іваном приносили їжу, прибирали, грали з Цвіткою. Ганна знову почувала, що вона не одна. А в Олени з Іваном зявилася ще одна бабуся.
З часом запах зник, таргани зникли, а телевізор вже не гудів. Але пішли плітки мовляв, Олена хоче квартиру. Але їй було все одно головне, що вона дарувала Ганні трохи тепла.
Минув рік. Одного дня Ганна Степанівна пішла у вічність. Її провели тихо, без галасу, як вона й любила. Цвітка залишилася з Оленою та Іваном тепер вони справжня родина.
Ось і все, діти. Життя буває важким, але навіть у самотності може зявитися маленьке диво коли хтось простягне руку. Бо щастя це коли ти не один.
