Старенька з вузликом готувалася до самотності, але на неї чекало щастя, а не зрада

Старуха з вузликом у руках готувалася до самотності… але попереду її чекало не зрадження, а щастя.

У будь-якому віці життя вміє боліти. Особливо — у старому. Коли прожито вже все, віддано найкраще, а потім ти опиняєшся сам. Безпорадний. Залежний. Непотрібний. Гірше за самоту може бути лише відчуття, що тебе зрадили — ті, заради кого ти жила. І Марія Іванівна була певна: її час настав.

Того дня вона сиділа у своїй кімнаті, слухала, як за стіною на кухні метушиться невістка Оксана, і думала про минуле. Про сина Андрія, якого вже три роки як нема. Про онука, що поїхав працювати у Київ і майже не дзвонить. Про себе — стару, незграбну, вічно невпопад. Вона відчувала себе тягарем. І саме тому не здивувалася, коли в кімнату увійшла Оксана з холодним поглядом і суворим голосом:

— Маріє Іванівно, збирайтеся. Я хочу вас відвезти в одне місце. Думаю, вам там сподобається.

Старушка відчула, ніби її вразило струмом. Серце стиснулося, пальці впилися в підлокітники крісла.

— Куди? — хрипко прошепотіла вона.

— Скоро дізнаєтеся, — ухильно відповіла Оксана, уникаючи погляду свекрухи.

Ці слова лише підтвердили найгірші підозри. Марія Іванівна знала, як це буває. Спочатку терплять, потім дратуються, а далі — тихо, без скандалу — відвозять. У будинок, звідки рідко повертаються. Де пахне ліками і журбою. Де ніхто не тримає за руку і не кличе «мамою».

Після смерті сина Марія Іванівна продала своє житло — гроші пішли на лікування, на лікарні, на безсонні ночі. Коли Андрій пішов, вона залишилася зовсім одна. Їй було нікуди йти, і Оксана дозволила їй залишитися у себе. Відносини між ними завжди були напруженими. Але онучка Соня — її світ у віконці — щиро любила бабусю, і ця любов хоча б трохи розігрівала її самотню старость.

— Чи можу я попрощатися з Сонею? — тихо спитала Марія Іванівна, скручуючи в пальцях полу халата.

— Звісно, — здивувалася Оксана. — Але ходімо швидше.

Зібралася вона швидко. Речей було небагато. Старий вузлик, у який вона акуратно склала все, що в неї залишилося. Біля дверей вона на хвилину зупинилася, провела рукою по одвірку, торкнулася стін — ніби прощалася. Потім пішла за Оксаною. Дрібними, повільними кроками, майже непомітно.

Усю дорогу Марія Іванівна дивилася в підлогу. Вона не хотіла бачити, як мимо линуть будинки, машини, люди. Їй було все одно. Вона їхала, як на вирок. Думала лише про те, чому Оксана терпіла її так довго. Чому не вигнала раніше.

— Приїхали, — сказала Оксана.

Старушка підвела очі. І не зрозуміла. Навколо було красиво, як на мальовничій картці: ліс, річка, у далині гори. ПаПадаючий сніг обвивав дім мов пухка ковдра, а вітер шепотів у вікнах щось про те, що навіть у найхолоднішу зиму серце може залишатися теплим.

Оцініть статтю
Джерело
Старенька з вузликом готувалася до самотності, але на неї чекало щастя, а не зрада