Давнє дзеркало, або Як помирилися зять із тещею
Соломія повернулася додому пізно. У хаті стояла підозріла тиша. Ні голосу чоловіка, ні звичного бурмотання матері.
— Мамо? Іване? — гукала вона, заглядаючи у кімнати. Пустка.
«Чоловік, мабуть, у майстерні в сараї, — подумала вона. — А мама?.. Невже образилася й поїхала?»
Вона накинула кожушанку і вийшла у двір. Зі щілин сараю лилося жовте світло, лунали голоси. Увійшовши всередину, Соломія завмерла.
Іван і її мати, Людмила Степанівна, захоплено працювали над старовинним дзеркалом. Чоловік лакував раму, а теща, зав’язавши хустку та надівши старенький фартух, щось живо пояснювала.
— Ти тільки поглянь, як заграло дерево! — з захопленням говорила Людмила Степанівна. — Твоя робота — справжнє мистецтво, Іване!
— Не перебільшуйте, Людмило Степанівно… Так, бавлясь.
— Бавлясь він! — фуркнула теща. — Та це ж шедевр!
Соломія лише сіла на табурет, не вірячи очам. Вранці вони ледь не посварилися назавжди…
Все почалося з того, що Людмила Степанівна переїхала до них «тимчасово» після закриття пансіонату, де жила останні два роки.
— Мамо, ну це всього на пару тижнів, — запевняла чоловіка Соломія. — Поки у них там не відремонтують кімнати.
— Пару тижнів, — похмуро відповів Іван. — А жити з нею мені.
Він ходив по кухні, стиснувши кулаки, потім раптом видихнув:
— Може, зняти їй оренду? Якраз премію маю отримати…
— Ти з глузду з’їхав? — збурхнулася Соломія. — Щоб потім все життя слухати, як рідна донька вигналу матір?
Дзвінок у двері порвав тишу. Людмила Степанівна, як завжди, приїхала на годину раніше, «щоб оглянути обстановку».
Відразу з порога почала ревізію:
— Соломіє, дитинко, у вас обої зовсім полиняли… А вішалка? Іване, ти б хоть цвяхи підкрутив!
Іван пішов у ванну, не проронивши ні слова.
За перший тиждень теща переставила меблі, вимила кухню до блиску, перебрала весь посуд і… добралася до Іванових паперів.
— Людмило Степанівно! — підвищив голос Іван, коли не знайшов потрібну папку. — Де мої документи?
— Викинула, — беззлобно пожала плечима теща. — Пом’яті якісь. Усе в нові справи переклала. І за алфавітом!
Іван мовчки вийшов, гримнувши дверима.
Соломія намагалася зосередитися на роботі, але думки весь час поверталися додому. Мати — принципова, чоловік — впертий… А між ними — вона.
Після роботи вона одразу попрямувала додому. Хата була порожня. Спочатку їй стало страшно. А потім вона почула голоси в сараї.
І ось зараз вона сиділа, не вірячи очам: ці двоє, яких ще вранці рознимала, тепер обговорювали лаки та пропитки, сміялись, як старі друзі.
— Мамо? — несміливо покликала вона.
— О, прийшла! — Людмила Степанівна сяяла. — Глянь, які в Івана руки золоті! А я всеА в серці стискало солодке щемлення: ось воно — щастя, котре знайшлося серед старого дерева, запаху лаку й сміху до ночі.
