Стала хатньою робітницею
Коли Лідія вирішила вдруге вийти заміж, син і невістка були шоковані цією новиною й зовсім не знали, як ставитися до такого рішення.
Ви впевнені, що хочете так кардинально змінити життя у цьому віці? запитала невістка Світлана, поглядаючи на чоловіка.
Мамо, навіщо такі круті зміни? нервував Олексій. Я розумію, ти багато років сама і майже все життя віддала мені, але зараз йти під вінець це дивно й нерозумно.
Ви молоді, тому так і думаєте, спокійно відповідала Лідія. Мені шістдесят три, хто знає, скільки ще мені залишилось. Я заслуговую прожити те, що маю, з коханою людиною.
То може не поспішати з розписом? намагався вмовити маму Олексій. Ти ж знайома з Денисом всього декілька місяців, а вже готова так все міняти.
В нашому віці чекати нема чого, розмірковувала Лідія. І що мені треба знати? На два роки старший, живе з донькою та її родиною у трикімнатній квартирі, отримує гарну пенсію, має дачу під Києвом.
А де ви збираєтеся жити? не розумів Олексій. Ми ж разом живемо, а для ще однієї людини місця не знайдеться.
Не хвилюйтеся, Денис нічого не просить, я переберуся до нього, пояснювала Лідія. Квартира велика, з його донькою ми порозумілися, усі дорослі люди, так що приводів для сварок не буде.
Олексій хвилювався, а Світлана наполягала, щоб син прийняв рішення матері.
Може, ми просто егоїсти? розмірковувала вона. Нам, звісно, зручно, що твоя мама помагає, з Даринкою часто сидить. Але вона має право на власне щастя, якщо доля дає шанс не треба заважати.
Жити можна й не розписавшись, не розумів Олексій. Не уявляю маму у білому вбранні з весільними іграми.
Вони з іншого часу, а так їм, мабуть, спокійніше, намагалась пояснити Світлана.
Зрештою Лідія таки одружилась з Денисом, з яким познайомилась випадково на базарі, й переїхала до нього. Перші тижні все було добре: рідні її прийняли, чоловік не ображав, і Лідія, здавалось, нарешті отримала своє пізнє щастя. Кожен день радував. Та невдовзі стали помітні перші зміни після спільного життя.
Могли б ви на вечерю зготувати картопляну запіканку? запитувала донька Дениса, Олеся. Я б і сама зварила, але з роботою завал, а у вас часу вдосталь.
Натяк був зрозумілий, і Лідія взялася не лише за приготування їжі, а й закупівлю продуктів, прибирання квартири, прання і навіть поїздки на дачу.
Тепер, коли ми одружені, дача спільна територія, заявив Денис. Олесі з чоловіком ніколи їздити, онука мала, будемо з тобою все робити.
Лідія не заперечувала, їй подобалось називати себе частиною великої, дружньої родини, де панують підтримка і взаємодопомога. З першим чоловіком вона не знала родинного щастя: той був ледачим і хитрим, а потім взагалі зник, як Олексію виповнилося десять. Минуло двадцять років про нього не чули нічого. З Денисом все здавалося по-справжньому, і всі клопоти не втомлювали, а радше радували.
Мамо, яка з тебе садова робітниця? не втримався Олексій. Після кожної поїздки у тебе ж, мабуть, тиск стрибає, навіщо тобі це?
Мені потрібно, і я цим насолоджуюсь, відповідала пенсіонерка. Виростимо урожай поділимось усіма, і з вами, і з сусідами.
Олексій непокоївся, адже за кілька місяців їх не запросили в гості навіть для знайомства. Хоча вони з Світланою самі запрошували Дениса, той лише відмовлявся: то часу нема, то сил, то справ чимало. Тож вони змирилися родину Лідії їхнє спілкування мало цікавило. Важливо було, чи щаслива мама.
І справді, спочатку Лідія була повна сил і радості від домашніх обовязків. Та їх ставало все більше, і це трохи обтяжувало. Денис на дачі лише скаржився на спину чи серце, а Лідія бігала сама: гілки тягала, листя прибирала, сміття копала.
Знову борщ? скривився зять Антон. Вчора ж їли, а я чекав щось інше.
Не встигла нічого іншого зробити, виправдовувалася Лідія. Поки штори прала і вішала, втомилася, голова розболілася прилягла відпочити.
Розумію, але я борщ не дуже люблю, відсунув тарілку Антон.
Завтра наша Лідія точно влаштує справжній бенкет, поспішив втішити Денис.
Справді, наступного дня Лідія весь день провела на кухні усе зїли за пів години. Потім знову прибирала, так підряд щодня. Дочка й зять почали висловлювати невдоволення, чоловік ставав на їхній бік і звалював провину на дружину.
Але я ж не дівчина, теж втомлююсь і не розумію, чому повинна все робити сама? наважилась промовити Лідія після чергового «акту протесту».
Ти моя дружина, маєш слідкувати за порядком у домі, нагадував Денис.
У мене мають бути не тільки обовязки, а й права, розплакалась Лідія.
Вона сама себе заспокоювала, бігала навколо всіх, старалась створити затишок і гармонію. Та одного разу таки зірвалась. Того дня Олеся з чоловіком збирались до друзів і вирішили залишити дитину на Лідію.
Можна, щоб донечка побула або з дідусем, або поїхала з вами, бо я сьогодні маю йти до своєї внучки у неї День народження, сказала Лідія.
Чому ми всі маємо підлаштовуватись під вас? роздратовано кинула Олеся.
Ніхто не має, але й я теж нічого вам не винна, нагадала Лідія. Я ще у вівторок попереджала про свято внучки. До того ніхто не дослухався, а тепер взагалі намагаєтесь мене вдома зачепити.
Це вже занадто, аж почервонів Денис. У Олесі плани, а твоя внучка ще мала, завтра привітаєш нічого страшного.
Нічого не станеться, якщо зараз підемо всі троє до моїх дітей у гості, або ти лишишся із внучкою, поки я повернусь, вперто наполягала Лідія.
Я так і знала, що з цієї вашої женитьби добра не буде, злісно промовила Олеся. Готує так-сяк, чистоту не підтримує, тільки про себе думає.
Після всього, що я тут робила, ти так вважаєш? звернулась Лідія до чоловіка. Чесно скажи ти шукала собі дружину чи хатню працівницю для усіх потреб?
Ти зараз неправа і намагаєшся зробити мене винним, нервував Денис. Не треба сварку на рівному місці.
Я ставлю просте питання і маю право на відповідь, не здавалась Лідія.
Як тобі не подобається роби, як знаєш. У моєму домі така поведінка неприпустима, підкреслено заявив Денис.
У такому разі я звільняюся, сказала Лідія й почала пакувати речі.
Приймете назад бабусю-невдаху? тягнула валізу й подарунок для внучки. Вийшла заміж, повернулась більше не хочу, нічого не питайте, просто скажіть: приймете чи ні?
Звісно! кинулись до неї син із невісткою. Твоя кімната чекає і ми раді поверненню!
Вам просто так радісно? хотіла почути Лідія потрібні слова.
А хіба можна інакше радіти рідній людині? не розуміла Світлана.
Ось тут Лідія чітко зрозуміла: вона не прислуга. В домі сина й невістки вона допомагала, піклувалася про онуку, але ніхто не користувався її добротою і не дозволяв сісти на голову. В цій сім’ї вона була не хатньою робітницею, а мамою, бабусею, свекрухою частиною родини.
Лідія назавжди повернулася додому, сама подала на розлучення і намагалася просто не думати про пережите.
Того дня я знову переконався: у добрій сімї ти потрібен як рідна людина, а не як безкоштовна робоча сила. Справжні родичі цінують, поважають і люблять і це найважливіше.
