Справжній чоловік
Оксана з Іваном зустрічалися два роки. Мати Оксани вже почала хвилюватися, що донька марнує з ним час, до весілля справа так і не дійде. Сам Іван казав, що поспішати нема куди, встигнуть, їм і так добре разом…
Минуло літо, з дерев обпали листя, вкривши тротуари золотим килимом, почалися дощі. І одного сирого, пронизливого жовтневого дня Іван раптом незграбно зробив Оксані пропозицію, подарувавши скромне маленьке кільце.
Вона обхопила його шию руками й прошепотіла на вухо: «Так», а потім наділа кільце на палець і радісно скрикнула: «Так!», піднявши руки догори й підстрибуючи від щастя на місці.
Наступного дня вони пішли до ЗАГСу й, соромлячись, подали заяву. Весілля призначили на середину грудня.
Оксані хотілося весілля влітку, щоб усі побачили, яка вона гарна у білій сукні. Але сперечатися з Іваном не стала. Раптом відкладе до наступного літа, а потім ще й передумає. А вона його любить і не переживе розставання.
У день весілля лютувала справжня завірюха. Вітер розчухрав ретельно укладену зачіску. Повітряний поділ білої сукні роздувався дзвоном, і здавалося, наступний порив підхопить красуню наречену й понесе далеко-далеко. На ґанку Іван підхопив щасливу дружину й на руках доніс до машини. І ніщо — ні завірюха, ні розкуйовджена зачіска — не могло зіпсувати радості закоханих.
Перший час Оксана купалася в коханні та щасті. Здавалося, так буде завжди. Ні, бували й невеликі свари між молодими, але вночі вони швидко мирилися й любили одне одного ще сильніше.
Через рік у щасливій молодій родині народився Андрійко.
Хлопчик ріс спокійним і кмітливим на радість мамі та татові. Іван, як більшість чоловіків, мало допомагав Оксані впоратися з сином, боявся брати маля на руки, а якщо й брав, Андрійко починав ревіти, й Оксана швидко його забирала.
— Ти вже сама з ним, у тебе краще виходить. Ось виросте, тоді й буду з ним у футбол грати. Я краще забезпечуватиму вам життя, — говорив Іван, але його зарплатні ледь вистачало на трьох.
Андрій підріс, пішов у садочок, Оксана вийшла на роботу. Але грошей не прибавилося, накопичити на перший внесок за квартиру в іпотеку ніяк не виходило. Почалися претензії, подружжя сварилося, докоряючи одне одному у зайвих витратах. Легко миритися, як раніше, у них уже не виходило.
— Усе, набридло. Працюєш-працюєш, а тобі грошей усе мало. Ти їх, чи що, їси? — роздратовано спитав одного разу Іван.
— Ти їх їси, — зі злістю відповіла Оксана. — Дивись, який живіт відростив.
— Тобі мій живіт не подобається? Ти теж, знаєш, змінилася. Я одружився на гарній метеликові, а ти в гусеницю перетворилася.
Слово за слово вони посварилися навпіл. Оксана, витираючи сльози з вій, пішла за Андрійком до садочка. На зворотному шляху, слухаючи лепет сина, вона раптом зрозуміла, що не може втратити Івана. Зараз прийде додому, обійме його, поцілує й попросить вибачення. А Іван, як раніше, відповість на поцілунок, і все стане, як було. Свої люди, як відомо, сваркою тішаться. Настрій покращився, і Оксана поспішала, підганяючи ледь поспіваючого за нею Андрійка.
Але квартира зустріла їх тишею й пітьмою. З вішалки зникла куртка чоловіка, не було й черевиків. «Остигне, повернеться», — вирішила Оксана й взялася смажити картоплю з салом, як любив Іван.
Але Іван так і не повернувся додому, на дзвінки не відповідав. Вранці Оксана, змучена безсонням і поганими думками, відвела Андрійка до садка й поїхала на роботу. ЛеРоки йшли, і Оксана, згадуючи колишні болі, усміхалася тепер, дивлячись, як її син, ставши чоловіком, сам ніжно турбується про свою дитину, доводячи, що справжнє кохання — це не лише почуття, а й вміння відповідати за тих, кого виростив.
