Ой, діточки мої, зігнуся я коло печі, бо вік уже давить, а спогади, як жива вода, просяться на світ. Послухайте ж історію з давніх часів, коли ще вітри шепотіли таємниці у густій листві, а люди розуміли мову серця…
Жив собі колись юнак на імя Дмитро, гарний та статний, неначе дуб у полі. Очі мав глибокі, як осіннє небо, а голос дзвінкий, немов дзвоник у церкві. Та гордість у ньому була, міцніша за камяну гору. Удавав з себе царя, хоч і жив у простій хаті.
Полюбив він дівчину Олену. Лагідна була, як вітерець у травні, щира, ніби ранкова роса. Усмішка її гріла, немови сонечко після дощу. Одружилися вони, і незабаром Олена завагітніла. Прийшли вони до знахарки, та й каже вона: «Хлопчика носить». Ох, як же Дмитро тоді пишався! Бігав по селу, гукав, що син його буде атаманом або козаком славним. Медовиху розливав, сусідам хвалився, ніби вже бачить дитину на коні з шаблею.
Та доля любить жартувати. Народила Олена дівчинку маленьку, ніжну, наче квіточка під снігом. Назвали її Зоряною, бо сяяла вона, немови зірка в темряві.
А Дмитро що зробив? Навіть не прийшов подивитися. Казав: «Мені син потрібен, воїн, а не дівчинка». Так і залишилася Олена сама з дитиною на руках, без підтримки, без надії.
Пішла вона до старої хати, де жила тітка Марфа. Добра душа була! То й борщу наварить, і колиски покачає, і добрим словом пригорне. Бо, діти, чи чули ви колись? Родина це не лише кров, а й ті, хто гріє тебе в холодну ніч.
Жили вони бідно, але з любовю. Олена працювала не покладаючи рук: вдень пряла вовну, а вночі шила сорочки для сусідів. Пальці вкрилися мозолями, спина гнулася від праці, але серце співало адже все заради неї, заради Зоряночки, яка росла розумненькою та доброю, неначе янголятко.
Минули роки. Зоряна вже стала дівчиною, вчилася добре й мріяла про школу в Києві. І ось одного разу, повертаючись із ярмарку, Олена побачила біля дороги чорного, як смола, «мерседеса». Коло нього стояв чоловік у дорогому кожусі, з товстим золотим ланцюгом на шиї. Поруч хлопчик, копія його самого у молодості.
Олена впізнала Дмитра одразу. Він теж подивився на неї і ніби камінь упав йому на серце. А в цю мить Зоряна, тримаючи матір за руку, тихо спитала:
Мамо, а хто це?
Дмитро побілів, неначе полотно. Побачив у дівчині себе ті ж очі, ту саму усмішку. Його дитина, його кров… але вирощена чужими людьми. І тут його, певно, пройняло: він сам віддав своє щастя.
Схотів щось сказати, крокнув уперед. Може, «пробач», а може, «я був сліпий». Та слова завмерли на губах. Бо що він міг тепер? Час не повернеш, як не повернеш і втрачену довіру.
Олена лише міцніше стиснула руку доньки й промовила тихо:
Не зважай, серденько.
Пішли вони далі. Може, і не мали багатства, але мали щось важливіше теплу хату, де їх чекали, і серця, повні любові. Бо, діти, знайте: щастя не в золоті, не в шовках. Воно там, де тебе розуміють без слів.
А Дмитро… Залишився сам із своїми скарбами, у розкошах, але без радості. Бо хто не цінує любов у час, той потім, хоч у палатах живи, все одно буде самотнім.
Отак воно буває. Тримайтеся тих, хто вам дорогий, бо іноді втрачене вже не повернути.
