Справедлива домовленість
Марія йшла повільно та болісно. Виснажений безкінечними хіміями організм уже не боровся з хворобою. Та й сама Марія мріяла швидше звільнитися від болю, що мучив її останні місяці. Від знеболюючих вона постійно перебувала у напівсні, іногда виринаючи, наче з води, і знову поринаючи в рятівну дрімоту, що обволікала розум.
Оленка приходила зі школи, заходила в кімнату, наповнену специфічним запахом важкохворої людини, і довго дивилася на маму. Та зовсім не була схожа на колишню, смішну й веселу маму. Вона лежала із заплющеними очима, і Оленка напружено стежила за рухами грудей під ковдрою — чи дихає.
— Мам. Мамо-о, ти мене чуєш? — кликала дівчинка.
Повіки Марії здригалися, але підняти їх не було сил. Приходила бабуся й забирала Оленку з кімнати.
— Ходімо, сонечко, годуватиму, потім уроки робитимемо. Хай мама поспить.
— Бабусю, вона й так усе час спить. Коли вона одужає? Хочу, щоб усе було як раніше.
— Ох, дитинко, мені б теж того дуже хотілося. Сон — перше ліки для одужання. — Бабуся ставила перед Оленкою тарілку наваристого борщу й сідала навпроти, стримуючи сльози.
«Яка ж несправедливість, що я живу, а дочка молода вмирає. І нічого не зробиш. Скільки молилася, у церкву ходила… Чим я Бога прогнівила? Що не так зробила?» — думала вона, зітхаючи.
Марія померла над ранком. Ганна о третій устала в туалет, заглянула в кімнату. Донька лежала нерухомо, але була жива. Ганна це знала напевно. Потім лягла й довго ворочалася. А коли заснула, їй приснилася маленька Марійка. Сміялася, махала ручкою й бігла, обертаючись. «Почекай, куди ти? Повернись!» — кричала уві сні Ганна й прокинулася.
Вона одразу пішла до кімнати доньки. Та лежала спокійна й чужа. Ганна примкнула двері. На кухні нагріла чайник, підігріла сирники Оленці й тільки тоді розбудила.
Оля поснідала. Наділа шкільну форму й пішла до мами. Перед школою вона завжди заходила попрощатися.
— Не йди, хай поспить, — зупинила її Ганна. — Ось, краще поклади яблуко у рюкзак. — Подала дівчинці червонобоке яблуко.
Йшли до школи, і Ганна розсіяно слухала Олю.
— Ти чого сьогодні така? — запитала дівчинка.
— Погано спала, не виспалася, — пояснила бабуся.
Повернувшись додому, одразу викликала швидку.
— Коли померла? Чому так пізно подзвонили? — допитувалася сувора лікарка.
— Онучку до школи проводила. Не треба, щоб вона це бачила…
Потім Ганна чекала на перевезення. Слава Богу, недовго. Встигли забрати Марію до повернення Олі. Дорогою думала, як сказати дівчинці, що мами вже немає, але нічого не вигадала. А вдома закрутилася й не помітила, як Оля вбігла в кімнату.
— А де мама? — дівчинка обернулася до бабусі.
Ганна втомилася від запитань, від клопотів, сказала перше, що спало на думку:
— У лікарню відвезли. — І відвела погляд.
Мабуть, дівчинка щось відчула чи образилася, що бабуся не попередила. Відмовилася їсти, закуталася в куток дивана й дивилася у вікно. Сил заспокоювати онуку не було. Хто б її самій поміг? Ганна замкнулася у ванній, увімкнула воду й подзвонила Петру, колишньому чоловікові Марії. Вранці вона знайшла його номер у телефоні доньки.
— Тобі чого? — роздратовано, без привітання відповів Петро, думаючи, що дзвонить Марія.
— Це Ганна Семенівна, мати Марії. Вона сьогодні померла. Ти не міг би забрати Олю на три дні? Я сказала, що маму в лікарню поклали. Треба багато чого зробити… Не можу їй правду сказати.
— Так, зараз приїду, — вже спокійніше відповів Петро.
За півгодини він дзвонив у двері. Оля побачила батька й навіть зраділа. Досі ображалася на бабусю.
— Як життя? — він сів поруч на диван. — Школа не набридла?
— Ні, — відповіла Оля. — Маму в лікарню поклали. А бабуся не хоче їхати, — поскаржилася.
— Значить, поки не можна відвідувати. А я хотів запросити тебе погуляти. У парк, морозива поїсти, у кіно…
— Правда? — зраділа Оля.
Ганна тим часом збирала речі. Перед виходом сунула Петрові сумку. Вони пішли, а вона поїхала до лікарні. Стільки всього треба зробити, щоб нічого не забути.
Метушня з похоронами остаточно виснажила Ганну. До вечора вона ледве трималася на ногах. Не було навіть сил плакати. А ще біль у серці давив. «Лише б витримати. Лише б не зламатися», — повторювала вона, ковтаючи таблетку за таблеткою.
Після похорону Петро подзвонив і запитав, коли привезти Олю.
— Вже набридла? — хотіла їдко відповісти Ганна, але вийшло боляче, а не зло.
— Вона додому рветься. Зараз приїдемо. Треба поговорити.
Серце стиснув страх. «Ще чого? Якої напасті чекати?А потім, коли Оля вийшла заміж і народила дитину, Ганна тримала на руках онука й усміхнулась, згадуючи всі ті перепетиї, що пройшли, але тепер у її серці була лише тиша та вдячність за цю нову маленьку долю.
