**Заслужене щастя**
Олеся прийшла з роботи, перевдягнулася і випила чаю. Вечерю готувати ще рано, встигне. Андрій прийде за годину чи дві. Вона взяла книжку, прилягла на диван і блаженно витягла ноги. Находилася за день на підборах.
Олеся працювала вчителькою початкових класів. Виглядала підтягненою, з акуратною стрижкою. Носила суворі костюми й неяскраві сукні — такий у школі був дресс-код. Їй щодня доводилося бачитися з батьками учнів, а вони були різні: і з достатком, і без. Вона намагалася не виділятися серед тих, кому важко, та не губитися серед успішних. За роки роботи навчилася говорити чітко, не підвищуючи голосу. Діти й батьки її поважали.
Через кілька сторінок очі Олесі почали злипатися. Вона прикрила їх і непомітно задрімала. Прокинулася від звуку книги, що впала на підлогу. Вона сіла, протерла очі, нахилилася підняти книжку — і саме тоді в двері подзвонили. У Андрія є ключ, та й рано ще. Дзвінок повторився: нерішучий, короткий.
Олеся глянула у дзеркало в передпокої, поправила збиту зачіску й відчинила двері.
На порозі стояв Микола, друг і колега Андрія.
— Вітаю, Олесю.
— Вітаю, Миколо. Андрій ще не повернувся з роботи, — сказала вона.
— Знаю. Я, власне, до тебе. — Микола переступав з ноги на ногу.
— Заходь. — Олеся відступила, впускаючи його.
Він зняв пальто, повісив на гачок, шарф засунув у рукав. Потім скинув черевики. Олеся дивилася на нього, гадаючи, що могло привести його саме до неї. Хіба щось сталося з Андрієм?
Микола підтягнув піджак і чекав запрошення пройти далі.
— Проходи на кухню, — сказала Олеся.
Як відомо, найкращі розмови — саме на кухні.
Микола пройшов першим і сів за стіл. Олеся підійшла до плити, увімкнула чайник. Він одразу зашумів.
— Чай чи каву? — обернулася до нього.
— Від чаю не відмовлюся.
Вона дістала з шафи чашку. Вазон із цукерками та печивом уже стояв на столі. Чайник, ще теплий, швидко закипів, оголосивши про це голосним свистом. Олеся налила чаю, підсунула Миколі вазочку. Сіла навпроти.
— А ти не вип’єш за компанію? — запитав він, явно почуваючись не в своїй тарілці.
— Ти не просто так прийшов. Щось сталося? Із Андрієм? — замість відповіді спитала Олеся.
— Живий і здоровий твій Андрій. — Микола опустив очі, ніби вибирав цукерку.
— Розказуй, — нетерпляче попросила вона.
— Давно хотів тобі сказати… — Він узяв цукерку й розглядав фантик. — Ти жінка гарна, розумна, господарка як треба… Не хотів втручатися у вашу родину. Та мушу відкрити тобі очі на Андрія. — Микола поклав цукерку в рот і став жувати.
— Ну? Мень кліщами з тебе витягувати? — Олеся втрачала терпець.
— Взагалі, мені неприємно… — Він голосно ковтнув чай.
— Говори, — натиснула Олеся.
— У Андрія є коханка, — випалив Микола й закашлявся, подавившись.
Олеся підвелася, перегнулася через стіл і вдарила його по спині. Потім сіла й засміялася.
— Ти не зрозуміла, що я сказав? Не віриш? Чи знала? — засмучено запитав Микола.
— Ох, а я вже подумала, щось страшне… — Олеся ще посміялася.
Тепер його черга була здивуватися.
— Та й що? Андрій мужик як мужик, у самому розквіті, — сказала вона. — А тобі яка справа? Ви ж, здається, друзі, а друзі не зраджують. Сам скільки разів ходив на сторону? — Олеся холодно дивилася на нього.
— Свою родину розвалив, тепер мою руйнуєш? — обурилася вона і навіть звелася зі столу.
— Я прийшов відкрити тобі очі. Ти для нього все робиш: готуєш, переш, пироги печеш. Сама — краща не буває. А він тебе не цінує, — пробурчав Микола, червоніючи чи від сорому, чи від гарячого чаю.
— Напився? А тепер іди. Андрій ось-ось прийде, — різко сказала Олеся.
— Піду. Та подумай над моїми словами. Добре подумай…
— Іди, іди, добродію, — підштовхнула його Олеся.
Микола швидко відступив у передпокій. Завертів головою, шукаючи ложку для взуття. Не знайшовши, зі стогоном нахилився й надягав чоботи. Олеся стояла, склавши руки на грудях, холодно й нетерпляче спостерігаючи.
Відволікшись, Микола ледве взувся, зірвав пальто з вішалки й підійшов до дверей. Довго возився із замком, нарешті відчинив і вийшов на площадку. За ним волочився шарф, що висів із рукава. Він обернувся, хотів щось сказати — але Олеся захлопнула двері.
Повернувшись на кухню, вона поставила чашку з недопитим чаєм у мийку й важко опустилася на стілець.
З Андрієм вони познайомилися в оперному театрі. У антракті в буфет вишикувалася черга. Олеся з подругою стали в самий хвіст.
— Жах, як пити хочеться. ДумаІ тоді Олеся згадала, як колись у буфеті він купив їй воду, і зрозуміла, що їхнє щастя не зруйнувати — воно коріниться глибоко, як столітній дуб у лісі.
